Михайло Дубинянський: Тернистий шлях у НАТО

4 квітня 2023 року Фінляндія офіційно приєдналася до Північноатлантичного альянсу, ставши його 31-м членом. Ця подія стала результатом швидкого розгляду заявки Гельсінкі на вступ, поданої після вторгнення Росії в Україну. Таким чином, завершилася тривала історія фінського нейтралітету, що тривала 75 років.

Цього ж дня, але 15 років раніше, 4 квітня 2008 року, в Бухаресті завершився черговий саміт НАТО, на якому Україна сподівалася отримати План дій щодо членства в альянсі, однак не досягла бажаного результату. Доленосне рішення було заблоковано канцлером Німеччини Ангелою Меркель та президентом Франції Ніколя Саркозі, які не бажали розізлити Росію. Відомо, що тоді Володимир Путін заявив американському президенту Джорджу Бушу-молодшому: "Ти ж розумієш, Джордже, що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!".

Сьогодні можна дискутувати про те, чи прискорило неотримання Україною Плану дій щодо членства кремлівську агресію, чи, навпаки, відтягнуло її. Проте одне залишається беззаперечним: багаторічний досвід України в русі до НАТО став яскравим прикладом прорахунків і невдач.

На відміну від фінського прикладу, вступ до Північноатлантичного альянсу в історичному контексті залежав не лише від військової потужності чи стану демократичних інститутів, а й від вміння скористатися сприятливими можливостями. Це вдалося Туреччині, Греції та Західній Німеччині в 1950-х роках, країнам Східної Європи та Балтії в 1990-х і 2000-х, а також Фінляндії та Швеції в 2020-х. На жаль, Україні не вдалося скористатися своїм шансом, якщо він дійсно існував.

Теоретично, наше вікно можливостей збіглося з тими ж термінами, що й у країн Східної Європи та Балтії – друга половина 1990-х – початок 2000-х. Це був період, коли світ залишався однополярним, а Москва ще не оговталася після поразки в Холодній війні та розпаду Радянського Союзу. В той час Росія, яка ослабла, не могла завадити країнам, які прагнули залишити кремлівську орбіту.

Однак на практиці тодішня Україна залишалася спадкоємицею СРСР, і її позиції не можна порівнювати з Польщею, Румунією, Латвією чи Естонією. Приписувати українцям часів Кравчука та Кучми сучасні настрої та переконання – це означає спотворювати історію. Тоді Київ змушений був обирати не між нейтралітетом і вступом до НАТО, а між компромісною "багатовекторністю" та перетворенням на російський сателіт.

Думка про схожість пострадянської України з іншими країнами Східної Європи стала популярною лише з запізненням, так само як і наше бажання наслідувати їхній приклад. На той момент історичне вікно можливостей вже закрилося, і Кремль зміг наростити свої сили та взяти курс на реванш.

Невдовзі недопущення України до НАТО стало московською idée fixe, яка знайшла підтримку серед впливових західних лідерів. У таких умовах декларативне прагнення України до НАТО перетворилося на подразник для Кремля, на страшилку для московської пропаганди, на зручний привід для агресії, але не більше. Шанси України на вступ до альянсу виявилися примарними.

Протягом 1990-х і 2000-х років країни вступали до НАТО, щоб захистити себе від озброєної агресії та уникнути жахів війни. Проте жодне з цих завдань не було виконане Україною. Масштабні військові конфлікти, зруйновані та окуповані міста, сотні тисяч загиблих і поранених – все це стало реальністю, з якою Україна зіткнулася, незважаючи на відсутність членства в НАТО.

На додачу, Україна залишається єдиною країною світу, чий курс на приєднання до НАТО зафіксований у Конституції. Таким чином, донедавна Україну можна було розглядати як класичний антиприклад: ось що трапляється з тими, хто проґавив свій шанс і спробував встигнути на потяг, який уже пішов.

Проте є одне важливе "але". Навесні 2026 року ніхто не може стверджувати, що країни, які не пропустили свій історичний шанс і вчасно вступили до НАТО, не повторять долю України. Сьогодні повноцінне членство в альянсі не виглядає такою ж гарантією безпеки, як ще півтора року тому. Колишня архітектура НАТО, побудована навколо американського військового потенціалу, починає валитися на наших очах.

Адміністрація Дональда Трампа регулярно висуває претензії до європейських партнерів, звинувачуючи їх у невдячності та зловживанні американською підтримкою. У Вашингтоні відкрито обговорюють можливість демонтажу Північноатлантичного договору, і питання, чи спрацює легендарна п'ята стаття в разі потреби, залишається відкритим.

Водночас плани Росії щодо атаки на Балтію обговорюються активно. У часи Холодної війни вторгнення до будь-якої країни НАТО залишалося для Кремля стратегічним табу. Однак сьогоднішнє НАТО Кремль вважає неправильним і некондиційним, вважаючи, що до нього обманним шляхом вступили країни, яким не потрібно було залишати російську орбіту. І, можливо, у Москві готові виправити цю "несправедливість" військовим шляхом, якщо будуть впевнені, що Вашингтон не заступиться за Естонію, Латвію та Литву.

Наразі важко сказати, що захищає Нарву та Сувальський коридор більше – грізний імідж НАТО чи те, що українці стримують основні російські сили. Потенційні жертви Москви сподіваються, що Трамп не віддасть їх на поталу російській армії, але й не виключають, що Кремль, загрузнувши в Україні, не ризикне відкривати другий фронт на Балтиці.

Ця ситуація є іронічною: країна, яка не встигла сховатися за колективним щитом НАТО, опосередковано захищає тих, хто вже більше 20 років є членами альянсу. Це важливий момент для українського та європейського майбутнього.

Відверто кажучи, у нас дуже мало шансів вступити до тієї ж Організації Північноатлантичного договору, яка 18 років тому відмовила Україні в членстві. Проте, враховуючи сучасні виклики, важливо пам'ятати, що історія ще не закінчилася, і можливості можуть з'явитися в найнеочікуваніший момент.