Ветеранка Аліна Сарнацька – про жінок на війні та сенси

До початку повномасштабної війни я проводила час, переглядаючи серіали, в яких основними темами були екологічні питання та ресайклінг. Ми жили в комфортному світі, де обговорювали, як краще зберігати природу, а також насолоджувалися Гаррі Поттером, аніме та ресторанами. Пам'ятаю, як на початку лютого 2022 року ми з друзями довго емоційно дискутували про те, чи варто їсти суші в ресторані за допомогою одноразових паличок, чи краще носити свої в чехлі. Це навіть призвело до суперечки з подругою, яка наполягала на тому, що купувати дешеві палички на Аліекспрес – це неправильно, адже це збільшує викиди. І тут раптом наш світ тріснув, і нам, власникам ультімейт підписки на Х-боксі, довелося йти в окопи.

Люди, які стверджують, що сучасні окопи схожі на ті, що були під час Першої світової війни, помиляються. Ні, це не схоже, це і є ті самі окопи, просто тепер у ворога є набагато більше способів нас знищити. Ми поклали пульт від кондиціонера на матрац з Jusk і вирушили воювати, жити в ямі посеред поля та стріляти з автомата у ворога. Це було, можливо, заради інших. Які глупі шекспірівські страсті, правда? Запитайте чат GPT, що він думає про самопожертву. Він скаже, що це нерозумна поведінка, але помилиться, адже не всім людям властива така нерозумність.

Люди не хочуть воювати, вони хочуть жити. Завжди хотіли і зараз хочуть. Наші діди і баби хотіли цього з такою ж силою, хоч і жили без доставки продуктів. Нам здається, що вони були трохи не такими живими. Але ні, у них також були любов, смерть і секс. Армія – це машина часу, яка переносить нас у дев'ятнадцяте століття, в епоху панталон, суфражисток, пічного опалення, простих знарядь праці та мисливства. Тому в нашому підрозділі дуже цінувалися люди, які виросли в селі.

Наш батальйон, сформований з киян, не знав відповідей на безліч важливих питань. Як розпалити пічку вологими дровами? Як почистити колодязь, щоб там з'явилася вода? Що робити з конем, який бродить по селу, кричить і кусається? Серйозно, є багато неочевидних проблем, коли переносишся на два століття назад. Наприклад, ми зазвичай жили в закинутих хатах поблизу лінії фронту. І якось восени на нашу хату напали миші. Це не означає, що в хату зайшли дві пухнасті мишки і вкрали сир. Ні, десятки мишей ночами гризли стіни старенької сільської мазанки. Я лежала при світлі каганця і думала, що вони з'їдять всю хату, а потім і мене.

Війна – це інший, доволі жахливий світ. Люди не хочуть туди. Вони прагнуть безпеки, в Варшаву. До початку повномасштабної війни у мене був колега Віталік. Він мав білосніжні кросівки, які виглядали занадто великими на його ногах, вечори проводив у спортзалі та часто повторював, що "справжній мужик має належати всім жінкам, а не якійсь одній". Хоча я не пам'ятаю, щоб хтось запитував його думку на цю тему.

Після початку повномасштабної війни я не чула про нього цілий рік. Аж раптом він написав мені в месенджері зі своєї нової квартири в Варшаві: "А як ти тримаєшся морально, що допомагає? Бо мені так морально важко". Я відповіла йому зі свого сирого підвалу в районі Бахмута: "Та ніяк я не тримаюсь. Я ще в перший тиждень в армії мала б зійти з розуму, просто встати в повний зріст посеред прифронтового села і кричати. Так би мене в дурку і забрали. Але я якось перетерпіла, навчилась дихати напівоб'ємом грудей і вірити на чверть мрії. Мені було надто стидно поїхати в дурку, поки інші тримаються".

Віталік, не розуміючи, що я маю на увазі, відповів: "Ееееее… Ти щось таке незрозуміле говориш". Я намагалася пояснити: "Попіл героїв стукає в моє серце!". Він відповів: "Ааа, понятно, оце ти молодець, залізна людина, я б так не зміг". Я жартувала про його кросівки: "Чуєш, а як в тебе виходило так помити кросівки, щоб вони виглядали такими білими?". Він розповів, що використовує Доместос на зубну щітку для підошви, але не на шкіру. Я подумала, що Віталік міг би воювати. Кожен міг би. Немає нічого геніального в тому, щоб помитися холодною водою з бочки, попрати носки руками в тазу, взяти автомат і поїхати на пікапі чергувати в бліндажі, поки росіянин намагається тебе вбити з усіх видів зброї. Для цього не потрібно багато сил. Навіть наші діди справлялися. Просто потрібно забути все, що ти знаєш про Гаррі Поттера, Нетфлікс та екологію. Кинути ці знання в Стікс, так би мовити, на переправі біля стели з написом "Донецька область".

У Віталіка в Польщі все складається чудово, але йому чомусь соромно спілкуватися зі мною. Постійно більшість людей в тилу починають вважати військових трошки більше героями і трошки менше людьми. "Їм не так сильно хочеться жити, вони – воєнні. Вони – інші, їхні мотиви інші, а бажань майже немає. Нам не зрозуміти, ми б так не змогли. Це тепер не люди, а функції", – думають про військових люди. І дівчат починають ненавидіти.

"Що ти забула там, серед грубих мужиків? Ти завжди була якась сумасшедша", – каже мені Віталік, підозрюючи, що я тут заради хорошого чоловіка. Я відповідаю: "Чому? Бо я мала великий гріх народитися жінкою?". Він продовжує: "Бухий проспав виїзд на позиції? Ну буває, втомився, дамо йому попередження і пожалієм. Не може знайти координати на карті? Ну, бо це складно, було мало навчань, не всім дано. Розігнався по приколу на трасі до 200 кілометрів і перевернувся на дах? Оце по-нашому, ризиковий козак! Поки не здасть зборку, розборку і теорію – зброю не дамо! В окопи не пускати, бо комбат заборонив. От, канєшно, безполезні ці жінки, не сидять зі всіма в окопі. В смислі ти не розумієшся в армійських документах? Сідай і вчись, будеш заміняти замполіта, коли він у відпустці. Є цицьки – значить є уважність і хист до діловодства. Машину побило уламками в трьох місцях і вона не заводиться? Ну понятно, це ж дєвочка, хто її взагалі за руль пустив".

Поблизу кожного воїна стоїть міф, який шепоче йому на вухо казки про хрестоносців, Вальгаллу та вільне козацтво. А за дівчиною немає нічого. Пустота.