Умланд: Чому гарантії безпеки для України є важливим, але другорядним питанням

На початку 2025 року, під впливом зусиль адміністрації президента США Дональда Трампа, яка прагнула укласти мирну угоду в Україні, Франція та Велика Британія ініціювали обговорення питання щодо гарантій безпеки для України в рамках 'Коаліції охочих'. Це стало важливим кроком у спробах залучити європейські країни до мирного процесу, демонструючи, що вони серйозно налаштовані інвестувати в стабільність регіону та прагнуть стати частиною переговорів.

Ключовим питанням у цих дискусіях стало те, як можна побудувати майбутнє перемир'я між Російською Федерацією та Україною, щоб запобігти повторному нападу Росії на Україну в найближчі роки. Як уникнути помилок минулого в майбутньому? Ці дискусії стали корисною вправою, оскільки в них були детально сформульовані деякі попередні умови для стабільного майбутнього миру.

Міжнародні переговори про гарантії безпеки змусили цивільних і військових посадовців у західних столицях серйозно уявити та спланувати майбутню участь своїх країн у справах України, довкола неї та на її території. Однак, незважаючи на це, цим дискусіям притаманні чотири основні недоліки.

По-перше, обговорення та переговори про гарантії безпеки для України, принаймні на даний момент, не сприяли припиненню війни. Різноманітні конкретні пропозиції, такі як створення 'сил запевнення' або інтеграція систем протиповітряної оборони східного флангу НАТО з системою України, викликали позитивну реакцію в Києві. Однак наслідки для Москви від оприлюднення західних планів щодо надання допомоги Україні в забезпеченні її безпеки залишаються негативними.

Парадоксально, але пошуки стабільного перемир'я зробили закінчення бойових дій ще більш віддаленим. Пропозиції Великої Британії та Франції, зокрема щодо розміщення військ 'Коаліції охочих' на заході України, підвищили ставки і посилили настороженість Кремля щодо подальшого розвитку подій після війни. Це зменшило і без того низьку готовність Росії шукати компроміс, оскільки такі заяви знизили мотивацію Кремля припинити бойові дії до того, як він отримає явну перевагу на полі бою.

Російська Федерація категорично відкинула ідею присутності іноземних військ в Україні. Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров у березні 2025 року заявив: 'Присутність військ країн НАТО під будь-яким прапором на українській території являє собою ту саму загрозу, що і вступ України до НАТО. Ми не приймаємо це за жодних умов'.

По-друге, плани щодо забезпечення майбутньої безпеки України мають обмежене практичне значення. Широко обговорювані гарантії безпеки являють собою набір намірів, сценаріїв і обіцянок, які, в разі їхньої реалізації, частково зміцнили б безпеку України завдяки символічній присутності військ, патрулюванню повітряного простору тощо. Однак західні плани не передбачають істотного поліпшення ні міжнародної інтеграції, ні обороноздатності України.

Офіційні переговори зосереджені на створенні, умовах, формулюванні та ратифікації певних майбутніх багатосторонніх механізмів реагування на випадок нової ескалації з боку Москви. Ідея гарантій безпеки для України, за суттю своєю благородна, пропонує Києву лише довіритися певному алгоритму майбутніх дій Заходу обмеженого масштабу. Вона також оптимістично передбачає, що Москва повірить у те, що пропонований алгоритм реагування буде послідовно застосовано в разі потреби.

Однак передбачені наразі гарантії безпеки не містять жодної організаційної структури, такої як НАТО, яка б їх підкріплювала. У них також не йдеться про військово значущу присутність західних військ, дислокованих уздовж майбутньої лінії зіткнення між Росією та Україною. Без серйозної інституційної та достатньої матеріальної підтримки гарантій, ні Київ, ні Москва не можуть серйозно ставитися до гарантій безпеки для України.

Україна може бути змушена слідувати 'принципу надії' і прийняти ті гарантії безпеки, які вона може отримати, а не ті, які їй потрібні. У такому разі будь-яке майбутнє перемир'я може виявитися просто перервою до відновлення великомасштабних бойових дій. Це стане паузою у війні на користь Росії, оскільки дасть змогу Москві вибрати зручний момент для нової ескалації, наприклад, на тлі паралельної військової ескалації в Південно-Китайському морі або в інших регіонах.

Навпаки, українське керівництво, сподіваючись, що бодай частину обіцянок, даних у рамках угоди про безпеку, буде виконано, буде приречене на майбутню військову пасивність і неприємні сюрпризи. У певному сенсі такий сценарій став би повторенням досвіду України з 2014 року, пов'язаного із сумнозвісним 'Меморандумом про гарантії безпеки' 1994 року.

Київ підписав Будапештський меморандум, хоча 1993 року існував український запит і проєкт повноцінного договору між Україною та 'п'ятіркою'. Цей договір зобов'язував би кожного постійного члена Ради Безпеки ООН вживати 'необхідних заходів', якщо будь-яка держава, що володіє ядерною зброєю, здійснить 'погрозу або застосування сили чи погрозу такою в будь-якій формі проти територіальної цілісності та політичної незалежності України'. По-третє, поточна дискусія залишається теоретичною в тому сенсі, що вона не може передбачити конкретну ситуацію на фронті, в якій зрештою будуть надані Україні гарантії безпеки.

Точний характер і умови, за яких закінчаться бойові дії високої інтенсивності, визначать характер і стійкість майбутнього перемир'я. Становище на полі бою і соціально-економічний стан обох країн у момент, коли зброя замовкне, здебільшого визначать стабільність і тривалість перемир'я. Зміст і формулювання майбутніх гарантій безпеки, безумовно, також відіграватимуть свою роль.