Дробович – про строки служби, воєнну демократію та виклики збереження свобод

Логіка суспільного життя, українського законодавства та Конституції України залишається переважно в рамках мирного часу, попри те, що війна стала частиною нашої реальності. Більшість нормативно-правових актів, які регулюють основи життя в Україні, такі як податки, безпека, економічні відносини, військова служба, гуманітарні та соціальні питання, сприймають війну як виняток, надзвичайну ситуацію, яка раптово стала реальністю. Лише в нечисленних документах, де війна визнається як реальність, намагаються її регулювати, але зазвичай це або символічний підхід, або «клаптикові зміни» в старих законах, що не вирішують нагальних проблем.

Це відбувається попри те, що ми живемо у стані війни майже третину нашої незалежності. Формально тимчасовий характер воєнного стану є юридичним підтвердженням того, що суспільна угода в Україні досі не оновлена з урахуванням реалій війни. Ми продовжуємо керуватися варіантом угоди, народженим у пізніх 1990-х, який не відповідає сучасним викликам.

Неформальна конвенція співжиття українців того часу виглядала так: держава не надто змушує людей виконувати свої громадянські обов'язки, а громадяни, в свою чергу, не надто вимогливі до держави щодо виконання її функцій. Це призвело до несерйозного ставлення мільйонів людей до сплати податків, знецінення військової служби та низького інтересу до участі в державних справах.

Відповідно, від держави ніхто особливо не вимагав боєздатної армії, чесних держслужбовців, високих соціальних стандартів і чіткої дорожньої карти майбутнього. Якщо порівнювати з образами Томаса Гоббса, то це був млявий Левіафан, який повільно дрейфував до Європи, намагаючись уникнути будь-яких обтяжливих рухів.

Ситуація почала змінюватися після Помаранчевої революції та Революції Гідності, коли дедалі більше свідомих громадян брало на себе відповідальність за контроль за змінами влади, геополітичним курсом, наповненням бюджету та обороною держави. Це призвело до зростання вимог до держави, зокрема, щодо захисту суверенітету, незалежності, євроінтеграції, боротьби з корупцією та недопустимості свавільного насильства щодо громадян.

Саме в цей час сусідня Росія, яка переживала глибоку кризу, вирішила здійснити військову агресію проти України, сприймаючи нашу державність як загрозу. Усе, що сталося далі, ми тепер офіційно називаємо Війною за Незалежність України.

У попередньому роздумі я вже піднімав питання про загальні риси нового суспільного договору, хто є його сторонами і навіщо він потрібен. У цьому тексті я спробую окреслити один з можливих варіантів такого договору.

Оскільки ми живемо у часи війни і хочемо залишатися демократією, нам необхідна воєнна демократія. Чим вона відрізняється від демократії мирного часу? Перш за все, ставленням до війни та військових, а також переведенням усіх сфер життя на воєнні рейки, зберігаючи при цьому основні ознаки демократичної держави. Тут криється основна суперечність і джерело соціальної напруги: коли війна і збереження держави стають головними завданнями, усі інші справи відходять на другий план.

У мирний час пріоритетом є процвітання, щастя і вільний розвиток громадян, тоді як у час війни пріоритетом стає збереження держави. Як зазначала Ганна Арендт, у разі втрати держави людині більше ніхто не гарантує навіть базових прав, не кажучи вже про щастя чи багатство.

Перехід на воєнні рейки завжди означає певне згортання та перерозподіл прав і свобод громадян. Це пов'язано з тим, що держава не має інституційної спроможності та часу для належного адміністрування всіх демократичних процедур, одночасно борючись за виживання. Таке згортання зменшує можливість агресора використовувати демократичні процедури проти жертви, наприклад, для зриву мобілізації або отримання інформації про військові об'єкти.

Управління військовими формуваннями та здійснення ефективних заходів в інтересах оборони зазвичай несумісні з наданням кожному рівного права голосу, широким контролем управлінських рішень, публічністю та підзвітністю. Це особливо актуально, якщо війні передував довгий час інфільтрації ворожих агентів у владні структури. Тобто цілком ймовірно, що під виглядом політичної опозиції можуть діяти ті, хто зацікавлений у швидкій воєнній поразці країни.

Таке розуміння зв'язку між обороноздатністю та згортанням частини демократичних свобод підтверджує світова практика. У більшості країн воєнний стан супроводжується тимчасовим обмеженням прав громадян для оперативного виконання безпекових заходів. Однак важливо зазначити, що архітектура сучасного світу, міжнародне право після Другої світової війни та система ООН були створені так, що війни не повинні починатися взагалі, а якщо вони й починаються, то не повинні тривати довго.

Логіка Статуту ООН свідчить, що якщо якась країна стає агресором, всі інші повинні об'єднатися і вжити невідкладних заходів для припинення агресії. Проте, на жаль, реальність часто виявляється складнішою, і ми, як країна, що переживає війну, маємо знайти баланс між необхідністю захисту та дотриманням демократичних цінностей.