Чому від звичайної пісні, раптом, мороз по шкірі

Уявіть собі, що ви слухаєте пісню, яку виконують дванадцять людей, але враження таке, ніби співають щонайменше півсотні. Саме таке відчуття виникає, коли слухаєш виконання пісні «А вже років двісті, як козак в неволі» гурту-лабораторії Євшан-Зілля. Ця пісня, написана Анатолієм Свидницьким 170 років тому, знову знаходить своє місце в українській культурі, і її виконання викликає мороз по шкірі.

Звісно, я чув цю пісню раніше. Вона, як і багато інших, є частиною нашої історичної спадщини. Здавалося б, що може бути особливого в черговій ліро-епічній баладі, яка була відновлена ще до 1991 року? Але те, як її виконують сьогодні, змушує задуматися про глибокі емоції, які вона викликає. Певні розумники називають це катарсисом, і, хоча це звучить пафосно, я не можу не погодитися.

Це нагадує мені про лютневі події 2014 року, коли я проводив опитування серед відомих українців про те, як Революція Гідності змінила їхнє сприйняття світу. Валерій Харчишин, фронтмен гурту Друга ріка, зізнався, що раніше йому не подобався наш гімн, адже рядки про «душу й тіло, що положим за нашу свободу» здавалося йому надто пафосними. Але тепер, після всіх випробувань, які ми пережили, ці слова набули абсолютно нового значення.

Я вирішив заглянути в Вікіпедію, щоб дізнатися більше про пісню Свидницького. На обкладинці диску «Забуті українські пісні» я побачив, що ця пісня дійсно була забута, адже рядки про московський караул за комуністів могли коштувати свободи. У тексті пісні йдеться про те, як козак вже два століття перебуває в неволі, просячи долю визволити його з біди. Але доля сама не може звільнитися, адже також під московським караулом.

Це змушує задуматися: нинішня війна — це не лише боротьба за Донбас і Луганськ. Ворог прагне повернути статус-кво, про який згадував Свидницький. Вони хочуть, щоб наші долі знову опинилися під їхнім контролем.

Досліджуючи цю тему, я натрапив на ще одну цікаву деталь: сучасні записи співу старших жінок із сіл Лука на Київщині та Піски Радьківські на Харківщині. У пісні звучить звинувачення на адресу Богдана Хмельницького: «Ой пане, Богдане, нерозумний сину. Занапастив неньку, рідну Україну». У селі Лука співають: «Занапастив Польщу, продав Україну». Це свідчить про те, що пісня не лише про минуле, але й про сучасність.

Ці жінки, які співають, не можуть бути забутими, адже вони несуть у собі пам'ять про московське ярмо, яке пережили. Найстарша з пісківських співачок народилася 1939 року. Це означає, що пісні про московське ярмо звучали безперервно, навіть у часи радянської влади, і, напевно, з моменту, коли Свидницький їх написав. Його роман «Люборацькі» вважається першим українським романом, але справжнім шедевром Свидницького, без сумніву, є пісня «А вже років двісті».

Цікаво, як літературний текст, який не був опублікований до 1901 року, став народною піснею. Можливо, пісня була перейнята сліпими кобзарями та бандуристами, адже Свидницький сам мандрував Україною, збираючи фольклор і спілкуючись з багатьма музиками. Кобзарі були важливими носіями української культури, і їхня роль у збереженні національної ідентичності була незамінною.

Зараз, коли Піски Радьківські пережили піврічну окупацію, виникає питання: кого ж вони намагалися визволити? Людей, які з дитинства співають про московське ярмо? Це викликає глибокі роздуми про історію та сучасність. Зрештою, ми знаємо, що «визволення» завжди супроводжувалося певними ілюзіями. Як свідчать спогади червоноармійців, які у 1939 році «визволяли» фінів, вони самі ставили під сумнів необхідність цього «визволення».

Цей текст, хоч і може здаватися банальним, насправді є важливим нагадуванням про те, що історія повторюється. Так само, як відомо зло, яке чинить нам російський народ, його банальність стає очевидною. І, хоча це може звучати тривіально, ми повинні пам'ятати про уроки історії, які не можна забувати.