Віталій Кім: Бізнесу потрібні правила, які не змінюватимуться хоча б років 5-10, зараз я можу їх гарантувати, але працюємо над стабільною системою

Перша частина ексклюзивного інтерв'ю голови Миколаївської обласної військової адміністрації Віталія Кіма агентству "Інтерфакс-Україна" Текст: Оксана Гришина, Ярослав Щербаков Якою була мета створення Асоціації прифронтових міст і громад? Чи вдалося її досягти? Чи вважаєте її майбутнім політичним інструментом? Я вважаю, що мета досягнута. Адже задум був у тому, щоб створити платформу для обміну досвідом, думками, для спільного захисту інтересів прифронтових регіонів. Це мав бути політичний інструмент. І зараз він вже працює. На даний момент цей формат вже допомагає прифронтовим регіонам і громадам доносити свою позицію, вести діалог із парламентом і урядом, пропонувати та відстоювати свої підходи до державних проектів і програм. Тому, я кажу так - Асоціація відбулась як інститут колективного впливу, майданчик для формування спільних програм і ініціювання проектів.  А з якими вже містами вдалося налагодити співпрацю в рамках асоціації? Ми з усіма працюємо насправді. Якщо брати наш південно-східний напрямок, то точно зі всіма. Найбільш тісно, мабуть, з Харковом. Наразі, Харків – це один із лідерів, основний двигун Асоціації. І якщо чесно, то це місто зараз якраз з найбільшою проблематикою стикається, тому що постійні обстріли, постійне відновлення. І, скажімо так, Харків-Миколаїв – це база Асоціації прифронтових міст і громад. Ми з усіма постійно спілкуємося, обмінюємось досвідом, збираємо дані з різних регіонів, аналізуємо. Далі виходимо з пропозиціями і ідеями до інших громад, збираємо і опрацьовуємо їх пропозиції. Приймаємо спільні рішення і передаємо їх до парламенту і уряду. Як, наприклад, пропозиції до Стратегії державної політики щодо ВПО, які нещодавно опрацювала та передала уряду Асоціація.   Які у вас стосунки з Асоціацією міст України? Абсолютно нормальні, робочі стосунки. Як Ви ставитесь до того, що Ви вже 6 років перебуваєте на посаді очільника Миколаївської обласної адміністрації, чи не набридла вона Вам? Чи надходили вам якісь цікаві кадрові пропозиції з Києва? І на які б Ви погодилися? Тут справа не в набридло. В такі моменти я дивлюсь на наших військових. Якщо нашим хлопцям набридло працювати в окопі, вони все одно там працюють. Тому в мене немає вибору. Я продовжую працювати, нести відповідальність, я хочу зробити багато щодо відновлення регіону, щодо відновлення країни післявоєнної. Я хочу реалізувати стратегію "Південь 2.0". Щодо пропозицій я не буду казати детально. Були пропозиції. Я не знаю це підвищення чи не підвищення -  на всеукраїнський рівень, я відмовився. У мене є задача в регіоні, яку я маю виконувати. У мене є проєкти, які потрібно довести до логічно кінця, навіть довоєнні. Я хочу закласти таку систему і таку базу, щоб коли моя робота тут закінчилась, то воно все бігло й працювало без мене. Хочу пишатись тим, що зробив. Бо і я, і моя сім я пов'язуємо своє майбутнє саме з Миколаєвом. Тому не можу собі зараз дозволити, скажімо так, погодитися на привабливі пропозиції. Ви недавно в інтерв'ю говорили про очікування припинення війни вже цього року. Як Ви зараз вважаєте, чи цей прогноз реалістичний і на чому він ґрунтується? І Ваші дії в такому випадку, якщо це таки станеться? Прогнози, як кажуть, справа невдячна. Наприкінці минулого року здавалось, що дипломатичний трек зможе принести швидкий результат. Втім, це ж залежало не тільки від України. Наразі, Росії здається, що її економіка витримає, попри санкції. Зростання цін на нафту, внаслідок загострення на Близькому Сході тільки підживлює такі міркування. Відповідно поспішати з продуктивними переговорами, дипломатичними рішеннями вони, як бачимо, не хочуть. Тому давайте так: я думаю, що якщо мирний трек буде активізований до серпня, то шанси на завершення війни в цьому році будуть. Якщо ні, то далі підемо воювати. Особисто я бачу, що президент України, українська переговорна команда постійно ведуть роботу щодо врегулювання дипломатичним шляхом, тому я сподіваюся, що війна закінчиться і ми можемо зайнятися відбудовою країни. Яку позицію Миколаївська обладміністрація займає з приводу бронювання працівників на стратегічних підприємствах області і критичних для місцевої економіки? Ми бронюємо всіх, хто має відповідні документи, визначені Кабінетом міністрів. Тому в мене жодна бронь не лежить не підписана. Чітко відповідати мають параметрам, які необхідні, і вони отримують бронь. Але ми ж розуміємо, що по мобілізації область працює так, як і всі. Я -  виконавча влада в цьому питанні, і у мене немає окремої політики щодо призову, ніж є загальна в державі. А чи є потреба зараз у збільшеній кількості заброньованих? Система бронювання має бути гнучкою. Забезпечувати кадрові потреби економіки. Наразі не бачу необхідності у радикальному перегляді обсягів.  Ви недавно висловилися з приводу відставки начальника департаменту патрульної поліції Євгенія Жукова після стрілянини в Києві. Чому Ви вирішили це зробити і якого очікуєте розвитку подій? Насправді я особисто знаю Євгена Жукова і знаю, як налаштована робота патрульної поліції. Ще на початку війни патрульна поліція в Миколаївській області себе проявила як одна з основних сил оборони, яка брала участь в захисті міста та області. І я знаю особисто, що підбір керівників йшов не по принципу кумівства, а саме по професійній лінії. Там всі майже хлопці-керівники self-made, які пройшли серйозний шлях, більшість з них мали бойовий досвід з 2014-го року. Вчинок Жукова - це якраз офіцерський вчинок, тому що він взяв “вогонь” на себе. Багато хто його відмовляв, багато хто казав, що не треба було цього робити, тому що дійсно патрульна працює: відсутність корупційних скандалів, ставлення людей до патрульних - вони виконують свої обов'язки скрізь. Крім цього, Жуков сам створив бойовий підрозділ "Хижак", який працює зараз з Збройними силами. Якраз Євген і займався і хотів займатися більше бойовою роботою. Тому я розумію, це рішення - офіцерське. Але якраз я не хотів, щоб його звільняли, тому що він на своєму місці. А як Ви думаєте, поліція Миколаївської області готова до відбиття якогось такого подібного інциденту, якщо він, не дай Бог, трапиться в якомусь місті області? Я вам більше скажу: у нас тут про таке навіть не думають. Нещодавно ми були на одній події, і бізнесмен дуже великий каже: я з 22-го року п'яним з кермом не їжджу, навіть трохи випивши. Тому що страшно. А чому? Через те, що патрульна наша дуже серйозна: працює зі зброєю, на відбитті і так далі. Ви зазначали, що реіндустріалізація, візія “Південь 2.0” має перетворити регіон на “економічний двигун” країни. Які саме галузі, крім агросектору, можуть стати фундаментом цієї моделі? Я вивчав досвід 23 країн, які змогли зробити прорив, приблизно з 1970-го по 2015-й рік, це і країни Південної Америки, і Азії, шукав у них спільне. На жаль, аграрний сектор, питома вага якого у ВВП не більше 5-7%, не може бути тією галуззю, яка вивезе Україну і зробить щасливою. Це можливо лише завдяки нарощуванню виробництва. І є різні шляхи, і різні приклади. Приклад Японії, початку 20-го сторіччя. ФРН, після Другої Світової війни. Тієї ж Південної Кореї. Але єдиний варіант - реіндустріалізація. При чому не лише відновлення того, що ми втратили з 91-го року - легкої, важкої промисловості. Цього  недостатньо для ривка. Навіть зважаючи на виробничі і освітні традиції регіону. Потрібна якісно нова Стратегія. Насправді навіть за сприятливих умова треба щонайменше 10-15 років, щоб досягти двозначних цифр приросту ВВП. Це шлях не швидкий, не легкий, але можливий, і його вже треба починати. Ми відстоюємо розбудову індустріальних парків, адже добре розуміємо, що саме треба робити для бізнесу, щоб він розвивався. Зважаючи на те, що я сам з бізнесу, то добре це знаю. Пам’ятаєте, було таке прислів'я: нам допомагати не треба, ви нам не заважайте... І от зараз ви не заважаєте, так?   Якраз допомагаю. Знаєте, як Олег Гороховський (співзасновник Monobank - ІФ-У) каже: у нас було довгий час модно мірятися машинами, заводами, хто що приватизував, але ніхто не мірявся, скільки заплатив податків. Але саме це правильний маркер: наскільки ти - соціально відповідальний бізнес, як ти платиш податки. Робочі місця і податки, хоч і не напряму, призводять до зростання. Тому потрібно робити певні преференції, щоб бізнес став на ноги, особливо нові виробництва. Я розумію, що треба імпортувати технології, причому світових лідерів, наприклад, Hyundai або Posco. Щоб запрошувати такого формату компанії, ми маємо давати належні умови для того, щоб вони обирали Україну для розвитку свого бізнесу. А далі всі ці технології починають працювати, люди навчаються, бізнес-активність розширюється. Тому наша ставка на індустріалізацію регіонів. У Миколаївської області є напрямки, у яких вже є переваги, такі як вітрова та сонячна енергетика.  Ви кажете про вітер і сонце як про енергетику, чи як виробництво також? І так і так. У нас на 22% більше сонця, ніж в середньому по країні. Ми ведемо перемовини з представниками бізнесу, які гіпотетично можуть тут розмістити виробництво обладнання для вітро- та сонячних електростанцій.  Ми розмовляли з датчанами, з виробниками Vestas, у них логістика доставки цих турбін до місця займає 30-40% вартості, створення виробництва ближче до споживача економічно виправдане. І Данія зараз іде по такому шляху - розміщує виробництво прямо в портах, це знижує ціну на логістику. Думаю, ми маємо робити щось подібне.  Є вже розуміння, де можуть з’явитись ці потужності? На Миколаївщині планується найбільший в Україні індустріальний парк, в перспективі площа може сягнути до 250 га. Є домовленості, що оператором може стати компанія “Астробілд”, яка вже має досвід управління індпарками (у Білій Церкві). Великі інвестори, поки не закінчилася війна, не зайдуть. Але у нас є амбіції, що на півдні ми зможемо створити такі умови, які дозволять бізнесу розвиватися. Попередні домовленості ми вже маємо, і там доволі цікаві компанії думають над тим, щоб починати у нас працювати. Стартовим для індустріального парку стане місцевий резидент? Робота по цьому проєкту йде вже декілька років. Але розумію, що масовий розвиток почнеться лише по завершенню війни. Зараз ми на підготовчому етапі. Є допомога з боку держави (стимулювання створення інфраструктури індустріальних парків). Є вітчизняні підприємства, з якими ми ведемо перемовини, які будуть там розпочинати.  Питання щодо релокованих підприємств. Загалом, яка кількість виробництв чи підприємців мігрувала з вашого регіону на більш безпечні території? Скільки релокувалось до вас? Наскільки цей процес можна назвати збалансованим?   Він не збалансований. 1078 на минулий рік, більшість з 22-го року, переїхало з Миколаївщини, чи не працюють, чи зупинили роботу. А відновили і відкрилися нових 940. Це ми не кажемо про масштаби, це ми кажемо про цифри. З масштабами, мабуть, ще більш болюча історія. Так, більш болюча. Але ж насправді Миколаївщина є номером один по відновленню бізнесу, хоч ми є прифронтовом регіоном. Але виїжджали великі, а заїжджали в основному маленькі. Є й інші кейси -  коли Монобанк переїхав до нас і ще декілька великих підприємств, які фактично вже сплачують на Миколаївщині податки. Що стосується Херсона, то ділова активність херсонців тут, на Миколаївщині, зараз дуже велика, але здебільшого це малий чи середній бізнес. Основна проблема -  не кількість, а те, що ми втрачаємо ринки і фахівців. Спеціалісти переїжджають в більш безпечні регіони, не лише з огляду на сім'ю та дітей, а тому, що на них там є попит. Приклад - майже 50% персоналу одного великого підприємства забрали на створення потрібного виробництва для держави у нове місце в західній області. Наші фахівці дуже корисні речі роблять для країни, але для нас це великий виклик - продовжувати розвивати виробництва. А які ваші переваги як регіону наразі, а не в майбутньому? Щодо статистики, як сказала посол Євросоюзу Катерина Матернова, Миколаїв - номер один реально по залученню інвестицій та роботи з міжнародними партнерами. Не враховуючи Київ. Для міжнародних партнерів ми зробили всі процедури прозорими і швидкими. Команди у місті та області, які працюють з такими проєктами, мають відповідну фаховість і міжнародні партнери отримують швидкі результати. В них теж є KPI, вони побачили, що на Миколаївщині все “біжить швидко”, тому дійсно почали надавати  нам перевагу. І це не тому, що ми на собі концентрували прийняття рішень - навпаки: ми з 2022 року навчали всі 52 громади. І воно почало давати результати. Перший рік, безумовно, ми особисто супроводжували всі проєкти. А зараз це система, яка сама розвивається. Зараз у нас сім офіційних великих центрів міжнародного співробітництва, плюс у кожній громаді свої фахівці. І громади розуміють як працювати з таким ресурсом - у них вже свої партнерства, свої програми, свої спільні проєкти. Про яку кількість проєктів та залучених інвестицій йде мова? Це сотні проєктів. В цілому EUR340 млн зараз вже залучено до регіону, з них більше EUR170 млн - це Данія. Плюс Данія на EUR225 млн на три роки вперед затвердила план. Таким чином ми перейшли до планової економіки, і переходимо від соціальних проєктів до економічних. Зараз Данія зосереджена на проєктах, які створюють робочі місця, податки. Ця система в громадах працює автономно. Де-факто зараз ми зустрічаємось раз на декілька місяців, а раніше це була щоденна робота. Зараз мені голови громад дзвонять і доповідають: ми вже реалізували проєкт з залученням фінансування донорів, сьогодні відкриваємо, будь ласка, приїдьте.  Іноземці дуже чітко розуміють, що таке прозорість і автономність. І ми не торкаємося ж грошей. Ми створили такі умови, що зараз супроводжуємо проєкт, а місцеві команди роблять все - від концепції проєкту до закупівель. Наскільки модель “Південь 2.0” потребує податкових та інших державних преференцій та дотацій? Якими можуть бути її джерела фінансування? Перш за все бізнесу потрібні правила, які не будуть змінюватися хоча б років 5-10. Одна з головних проблем, це те, що політики приходять на 5 років, і всі міряють свою роботу прихильністю виборців. Але системні проєкти, соціальну інженерію неможливо втілити за 5 років. Треба затвердити стратегію і за нею рухатися.  На даний момент я можу гарантувати бізнесу завдяки розумінню та увазі з боку центральної влади, що в них будуть стабільні правила. Але ми якраз намагаємося створити стабільну систему для того, щоб бізнес міг зайти, працювати. Мене звільнять, вибори пройдуть, а це буде працювати. Ці правила мають бути вигідними державі і бізнесу. Тому якраз в Асоціації прифронтових міст і громад разом ми над цим працюємо і, дякуючи уряду, нас зараз чують. І все ж, які преференції ви бачите? Порто-франко? Ні, я не хочу вільні економічні зони. Достатньо тих преференцій, яких надає закон про інвест няню для значних інвестицій (від 12 млн): звільнення від мита на імпорт обладнання, податкові пільги за створення робочих місць тощо. Зі свого боку, ми зобов'язані як держава чи як регіон побудувати житло, забезпечити інфраструктурою. Зокрема, на Миколаївщині дивимося на створення школи, тому що іноземні СЕО, якщо будуть переїжджати зі своїми сім'ями, їм потрібна школа чи клас хоча б англомовний, якого зараз немає. Ну це ж не робота, вибачте, місцевої влади, скоріш бізнесу, який побачить доцільність такої ресурсної інфраструктури. Роботу ніхто замість нас не зробить, тому що окрім нас це нікому не потрібно. Проблема регіонів – це проблема наша, ми над цим і працюємо, тому що живемо в конкурентному полі. До речі, конкурентною перевагою нашої області є те, що у нас бізнес не скубуть, скажімо так. Вже п'ятий рік як ми створили правила, що бізнес - це “свята корова”, яка чесно платить податки і всім зарплати забезпечує. У нас побудована комунікація між усіма керівниками ЦОВВок, силових відомств. Бізнес може подзвонити мені і сказати, що від нього щось “хочуть”. Але насправді, ми давно про це забули, не прийнято у нас в області ставити перешкоду бізнесу, якщо він чесно платить податки. Тому коли мені дзвонять, то перше, що перевіряю, як бізнес платить податки. У мене була історія:  завод один дзвонить – ай-яй-яй, податкова. Я кажу – дай довідку. А він, великий завод, заплатив лише біля 1 млн грн за рік податків. Я кажу – чого ти мені взагалі дзвониш? Ти оптимізатор, через ФОПи працюєш!  Миколаїв історично був центром суднобудування. У межах реіндустріалізації, як оцінюєте перспективи відновлення цієї галузі? Яку нішу могли б зайняти миколаївські суднобудівельники? Миколаїв робив 75% всього суднобудування Радянського Союзу. Але треба казати і неприємні речі. Миколаїв будував в радянські часи два умовних Panamax на рік, а зараз два вагових судна такого класу  випускає один південнокорейський завод на місяць, там працює 150 людей, а все інше роботи. А в нас працювало 60 тисяч людей у цій галузі, і значну кількість фахівців ми втратили, тому що заводи росіяни викупали та банкротили, це був просто був економічний знос. При цьому в нас найбільший профільний університет Євразії, і там зараз 12,5 тисяч студентів, з них навіть біля 2,5 тисяч іноземних студентів, в основному з азійського ринку. Отже в нас є все для того, щоб ця галузь працювала.  На мою думку, треба відновлювати поступово - починати не з авіаносців, а будувати конкурентні яхти, моторні катери та інше. Так, у нас є компетенція побудувати авіаносець, він буде дуже дорогий, але побудувати ми його можемо. Проте зараз концепція військової доктрини змінилася, тому й концепція суднобудування буде змінюватися. Всі бачать, як великі кораблі топлять дронами, а Україна вже є дроновою державою з досвідом їх створення та використання. На мою думку, і розвиток суднобудування буде йти і в цьому напрямку також. Тому відновлювати, а точніше вибудовувати галузь буде важко, ми будемо робити це поступово. Наскільки ймовірно створення морського кластера спільно з міжнародними партнерами (наприклад, партнера області Данією)?   В Данії закрилися заводи виробництва кораблів через неконкурентність. В Румунії працюють Damen, є представництво і в Миколаєві. Південна Корея зацікавлена в розміщенні виробництва по флоту, в цілому азійський ринок зацікавлений. Питання в тому, що вони хочуть у нас людей забрати, щоб там у себе все створити. Я ж хочу локалізацію тут, щоб технології залишалися і розвивалися. І в нас є перевага: після війни багато країн буде залучено до відновлення. Це наш шанс - привести на відновлення в Україну великі підприємства, найконкурентніших гравців світового ринку. Якою є наразі доля великих суднобудівних підприємств?   До війни ми працювали над концепцією, щоб на частині промислових територій зробити суспільний простір, набережну для людей. Такий досвід є, наприклад, у Данії, де урбанізують застарілі підприємства в центрі міста. Частина має залишитися для виробництва кораблів зі стапелями, а частина перетворена у технологічний парк чи інститут. Гігантоманія, яка раніше була, вже не потрібна. На якому рівні це має бути вирішено? Це питання найвищого державного рівня.  Наприклад, є недобудований корабель (готовність 96%, аналог “Москви”), його можна зробити музеєм, але хтось має взяти відповідальність, списати сотні мільйонів гривень, які були витрачені на його побудову. Але логіка каже що, треба такі рішення непопулярні приймати. Звісно, зараз це не є пріоритетом. Я починав працювати над проєктом музея - крейсеру ще до війни, пропонував передати корабель, реструктурувати підприємство, визнати збитки. З містом ця історія погоджена, з міжнародними партнерами теж ми обговорюємо цей великий проєкт. Але це треба робити і для того, щоб повернути життя на виробництво. Серед проєктів, які реалізовувались з іноземною допомогою, є експериментальна переробка і утилізація відходів руйнувань після обстрілів. Наскільки він успішний?   Цей проєкт реалізований, він абсолютно функціональний і далі працює. З відходів руйнувань отримано приблизно 480 тон, по 600 гривень за тонну. Ми плануємо використовувати отримані матеріали на дорожніх роботах, на підсипку та ін. Якою бачити долю Миколаївського глиноземного заводу, який був хоча й важливою, але проміжною накою виробничого алюмінієвого ланцюгу? Ми не дали розкрасти все підприємство, навіть дві карні справи пройшли. Раніше, коли Дерипаска (російський олігарх Олег Дерипаска – ІФ-У) будував свій ланцюг, Миколаївський глиноземний був проміжним етапом, між виробництвом та кінцевим споживачем. Сировинна історія не дуже вигідна для України. Серед планів було будівництво заводу на базі Запорізького алюмінієвого комбінату. І йому (Дерипасці - ІФ-У) навіть його продали, але потім не погодили ціну на електрику, і проєкт зупинився. В цілому для МГЗ були вже потенційні інвестори, які вивчали африканський ринок сировини, але зараз без моря цю логістику неможливо запустити. А далі є два шляхи. Перший – це постачати вироблене на МГЗ, переорієнтувавшись з російського ринку на європейський чи американський, другий - побудувати свій алюмінієвий завод.  Особливо з огляду на те, що Миколаївщина має амбіції стати енергетичним кластером і у вас буде багато зеленої енергії... Ми навіть знайшли місце, пропрацювали цю історію. Зараз органом управління є фонд Держмайна, і з інвесторами розмовляють вони. Інвестори приїжджають і дивляться на МГЗ, але при цьому ми розуміємо чітко, що це не реалізується, поки йде війна. Миколаївський глиноземний, я думаю, буде одним з перших об'єктів, до якого буде зацікавленість по закінченню війни. Бачите його як частину якогось майбутнього кластеру реіндустріалізації? Так. Я впевнений, що це треба робити тут, на короткому плечі, для того, щоб забезпечити конкурентність. Крім цього, алюмінієвий завод – це мінімум 1 ГВт електрики, який десь треба взяти. А в нас можливість будівництва четвертого блоку атомної станції якраз на один гігават. Тобто все складається для того, що це можна зробити у нашому регіоні, але треба, щоб закінчилася війна. Ви пропонували банкам змінити підхід, видавати кредити, орієнтуючись на сплачені підприємствами податки, а не лише наявні активи, які в прифронтовій зоні знецінені. Яка реакція НБУ? Це питання на прикладі окремого підприємства “Агрофьюжн”, який має такі проблеми, але це проблематика всіх. І зараз Асоціація прифронтових міст та громад це питання підняла, і конкретно податковий комітет ВРУ, зокрема, Данило Гетманцев цим питанням займається. Наша пропозиція - створення спецфонду по підтримці бізнесу з прифронтових регіонів, які потрапили в таку ситуацію. Для того, щоб не змінювати всі параметри кредитування для всіх регіонів, а змінити точково, підтримати галузь, яка більше постраждала.  І параметром, мірилом для таких компаній можуть бути лише сплачені податки. Тому що, якщо у власності є керівник, який не працював 10 років, і в нього прилетіло, то який сенс державі допомагати у його відновленні? Але якщо у тебе є робочі місця та сплачені податки, ти маєш отримати допомогу. Це логічно. Наскільки швидко ви очікуєте змін? Дослівно Нацбанк каже: складне питання, виклик, але знайдемо рішення. Насправді вже змінилися показники ризикованості, 9-10 параметрів Нацбанка. Про страхування військових ризиків. Багато підприємців кажуть, що без реального страхування відновлення неможливе. На якому етапі зараз створені дієві механізми страхування для підприємців, що працюють в зоні досяжності КАБ? Процедура страхування від військових ризиків існує і функціонує. Але банки та страховики, як установи, які хочуть заробляти кошти, роблять це легко лише на безпечних регіонах. Тому це питання теж було піднято і прем'єр підкреслила, що це було впроваджено якраз для того, щоб бізнес міг функціонувати прифронтових територіях. Змінили ці параметри і зараз щонайменше два банки функціонують по страхуванню військових ризиків у прифронтових навіть там, де досяжний КАБ. Причому це не збиткова історія для банків.