Техогляд для всіх авто: чому одних законів мало і чому запуск під час війни буде помилкою

Автор ВОЛОДИМИР КРЕЙДЕНКО Володимир Крейденко, народний депутат України, заступник голови Комітету Верховної Ради України з питань транспорту та інфраструктури, голова міжфракційного депутатського об’єднання "Добробат – добровольчий будівельний батальйон" Після заяв заступника міністра розвитку громад та територій Сергія Деркача про необхідність повернення обов’язкового техогляду для всіх автомобілів дискусія знову вийшла в публічну площину. Аргумент звучить знайомо: Україна має зобов’язання перед Європейським Союзом, а отже до кінця 2027 року необхідно ухвалити відповідні рішення. На рівні загальної декларації це може виглядати переконливо. Але в реальності така постановка питання є надто спрощеною. А в нинішніх умовах ще й небезпечною. Насамперед потрібно перестати змішувати різні етапи однієї реформи. Одне питання підготовка законодавчих змін. Зовсім інше - реальне, повноцінне запровадження обов’язкового технічного контролю для всіх легкових автомобілів. Саме на цій підміні сьогодні і будується значна частина публічної риторики виконавчої гілки влади, яка відповідає за транспортну політику. Суспільству фактично пропонують сприймати це як майже лінійний процес: є зобов’язання перед ЄС, значить до 2027 року треба ухвалити зміни, а далі техогляд повертається, але в реальному державному управлінні так не працює. Закон сам по собі нічого не запускає. Закон створює лише рамку. Для того щоб техогляд справді запрацював не на папері, а в житті, недостатньо одного голосування у Верховній Раді. Потрібен великий пакет нормативно-правових документів і підзаконних актів, які визначать, хто проводить контроль, за якою процедурою, на якому обладнанні, за якими стандартами, яким чином фіксуються результати, як формується єдина база даних, хто здійснює аудит, як працює допуск операторів, яка відповідальність настає за втручання в процедуру. Без цього будь-які заяви про «повернення техогляду» є або передчасними, або суто політичними. І саме тут виникає головне запитання до виконавчої гілки влади, яка відповідає за транспорт: чи готова вона не просто озвучувати наміри, а вибудувати всю адміністративну, технічну і нормативну архітектуру реформи? Поки що такої готовності не видно. Більше того, сама тональність окремих урядових заяв свідчить про небезпечне бажання звести складну реформу до кількох публічних тез про «євроінтеграційне зобов’язання». Техогляд це складний механізм, який або працює чесно й автоматично, або перетворюється на стару корупційну схему. Ще один принциповий момент, про який виконавча влада у сфері транспорту має говорити відверто: до 2027 року можуть бути підготовлені й ухвалені законодавчі зміни, а також розроблені необхідні нормативно-правові документи. Проте, з цього зовсім не випливає, що сам обов’язковий техогляд слід запускати під час війни або автоматично одразу після ухвалення відповідного закону. Навпаки, повноцінне повернення техогляду для всіх легкових автомобілів можливе лише після закінчення війни. Це не спроба заблокувати реформу. Це спроба повернути в неї здоровий глузд. Україна у 2026 році живе в умовах виснаження, економії, нерівного доступу до послуг, пошкодженої інфраструктури і дуже високої залежності громадян від власного транспорту. Для мільйонів людей автомобіль сьогодні не питання престижу, а спосіб дістатися роботи, відвезти дитину чи батьків, привезти допомогу, забезпечити мобільність там, де громадський транспорт не працює належним чином. Тому виконавча влада, яка веде транспортний напрям, повинна спершу дати відповідь не Брюсселю, а українському суспільству: що саме зміниться цього разу? Яким чином буде прибрано людський фактор? Як буде зруйновано старий ринок посередництва? Як буде захищено водія від чергового контакту з принизливою процедурою? Поки таких відповідей немає, будь-які заяви про повернення техогляду сприйматимуться як спроба нав’язати новий обов’язок без нової якості. За таких умов можлива лише одна розумна позиція. Законодавчі зміни можуть бути ухвалені до кінця 2027 року. Паралельно повинні бути підготовлені всі необхідні нормативно-правові акти, технічні регламенти, порядки, вимоги до обладнання, електронних реєстрів, сертифікації операторів і контролю за ними. Але фактичне запровадження техогляду для всіх легкових автомобілів має відбутися вже після завершення війни. І тут постає ще одна фундаментальна тема, яку в Україні надто довго обходили стороною. Для повноцінного впровадження техогляду потрібне повноцінне міністерство транспорту та інфраструктури. Не гібридна конструкція з розмитими повноваженнями, не залишковий адміністративний формат, а сильний центральний орган виконавчої влади, який професійно формує і реалізує транспортну політику. Така реформа не запускається окремими коментарями заступника міністра. Вона вимагає інституції, здатної тягнути весь процес: від розробки державної політики до технічної стандартизації, від запуску електронних систем до контролю за виконанням правил на місцях. Без повноцінного профільного міністерства техогляд ризикує залишитися або фрагментарною ініціативою, або черговою імітацією, де закон ухвалено, а працюючого механізму немає. Інакше кажучи, проблема не лише в тому, чи є політична воля повернути техогляд. Проблема в тому, чи існує в системі виконавчої влади, що відповідає за транспорт, достатня інституційна спроможність зробити це без хаосу, ручного втручання і корупції. Сьогодні такої впевненості немає. А отже гучні заяви про строки звучать радше як політичне випередження реальної готовності. Окрема історія яким має бути сам формат проходження технічного контролю. Тут не може бути жодних компромісів. Для України прийнятною є лише повністю автоматизована модель. Будь-який «частковий» формат, будь-яка напівручна процедура, будь-який простір для трактувань одразу відновлять те, від чого країна вже один раз намагалася відійти. Процедура має бути простою: автомобіль заїжджає на сертифіковану лінію, обладнання автоматично зчитує параметри, результати автоматично потрапляють у єдину електронну систему, а висновок формується на підставі даних, а не на підставі симпатій, дзвінків чи «домовленостей». Лише така модель може дати людям відчуття, що йдеться про безпеку, а не про чергову обов’язкову послугу з корупційною складовою. Не менш важливо закласти й раціональні винятки. Автомобілі, на які поширюється чинна гарантія виробника, не повинні проходити обов’язковий техогляд. Нові машини або авто на гарантії і так перебувають під регулярним сервісним наглядом. Власник змушений дотримуватися регламенту обслуговування, інакше втрачає гарантійний захист. Тому дублювати цей контроль ще однією державною процедурою просто немає сенсу. Основну увагу слід спрямувати туди, де ризики реально вищі: старі автомобілі, вживаний імпорт, машини після серйозних ДТП. Саме в цьому сегменті технічний контроль може бути інструментом безпеки, а не бюрократичним ритуалом. Повноцінне запровадження обов’язкового техогляду для всіх легкових автомобілів можливе лише після завершення війни, за наявності повноцінного міністерства транспорту та інфраструктури, повного пакета підзаконного регулювання і виключно в автоматизованому форматі. Усе інше - це або поспіх, або імітація готовності.