Психологія мобілізації: чому не всі готові йти на фронт

У сучасному світі, де війна стала частиною реальності, важливо усвідомлювати, що будь-яка нація складається не лише з відданих патріотів, готових покласти душу й тіло за свою свободу, але й з тих, хто не готовий йти на фронт. Психолог, яка намагається дивитися на світ без ілюзій, зазначає, що це сприйняття робить її життя сповненим суму. Вона підкреслює, що жоден народ не може складатися на 100% з патріотів, готових до самопожертви.

Це психологічно неможлива ситуація, якщо не йдеться про країни з авторитарними режимами, такими як Північна Корея, або про давні спартанські традиції, де проводилися жорсткі відбори, залишаючи лише тих, хто готовий до подвигу. В Україні, попри всі виклики, велика кількість людей пішла добровольцями в перші роки війни, і це була, безумовно, атипова більшість. Тому звинувачувати народ у байдужості чи поганих якостях є наївно і спрощено.

Ображатися на таку ситуацію — дивно, адже в такому випадку ми ображаємося на певну норму, на криву Гауса, яка відображає реальний стан справ. Це лише ефект того, що світ не виглядає так, як ми б того хотіли. Будь-яка нація, як і українська, складається і з тих, хто не готовий йти на фронт. І для таких людей важливою є точка входу у військо.

Чим унормованішим буде перехід від цивільного життя до військової служби, чим менш він буде нагадувати ув'язнення, де за кілька годин соціальна особистість людини зникає, тим більше громадян зможе дійти до війська. Держава повинна використовувати складну систему з примусу, заохочення та адаптації. Чим довше триває мобілізація, тим складнішими та чутливішими мають ставати її механізми.

Це не має бути спіраллю насильства, яку потрібно докрутити, а постійним пошуком складного коктейлю з застосування влади, ненасильницького примусу та унормування ідеї служіння. Просто насильством не вдасться досягти результату з суспільством, яке століттями зберігає пам’ять про насильство з боку держави, особливо радянської чи російської. Люди на рівні неформальної культурної норми навчилися грати в цю гру.

На даний момент ціль полягає не в тому, щоб передавити людину, яка ухиляється, а в отриманні її пасивної згоди. Це може бути максимально нещаслива згода, що базується на смиренні та прийнятті не дуже приємної долі, але все ж неминуча. Тому нормальні умови утримання людей, комунікація та можливість зв'язку з родиною є вкрай важливими. Багато дрібних деталей, які можуть здаватися незначними з військової точки зору, для людини, яка поки що поза системою, мають величезне значення.

З часом мобілізація має ускладнюватися як процес пошуку рішень, а не спрощуватися. Психолог висловлює сподівання, що українці можуть знайти спосіб уникнути спіралі взаємної помсти, яка може призвести до ще більших страждань. Українці — це не та нація, яку можна передавити екстратиском та насильством. І в цьому контексті вони поєднують у собі як героїв, так і боягузів.

Цей текст публікується з дозволу авторки, і він підкреслює важливість розуміння психологічних аспектів мобілізації в Україні, адже це питання стосується не лише військових, а й всього суспільства.