Не для того ту квіточку ростили, або про сподівання на трудових мігрантів

Автор ОЛЕКСАНДР КРАМАРЕНКО Олександр Крамаренко, економічний оглядач Знову гучно лунають голоси прихильників масової трудової міграції з країн Глобального Півдня. В мене є дві новини. Погана: можлива міграція з цих країн в Україну аж ніяк не буде трудовою. Добра новина: для України навіть трудова міграція з цих країн була б недоречною. Чому ж це саме так – маю аргументи. Не раз і не двічі я стверджував, що заклики до широкої імміграції дорівнюють намірам законсервувати бідність у нашій країні назавжди. А зараз прихильники консервації бідності знайшли додатковий аргумент на користь своєї позиції – ніби то нікому буде сплачувати до Пенсійного фонду, тобто не буде коштів утримувати пенсіонерів. І це хіба не найголовніший їх аргумент. Там вони ще посилаються на потреби робочої сили для післявоєнного відновлення, звісно. В мене є невбивча теза: справи в українській економіці зараз настільки кепські, що будь-які кроки у правильному напрямку сформують передумови до шаленого економічного буму. І ці передумови виключають потребу у безумній трудовій імміграції. Вйо розбиратись, чому воно насправді так. І чому масове залучення мігрантів – вбивча для української економіки ідея. Що ми маємо наразі? Почнемо із абсолютних цифр. Кількість пенсіонерів – приблизно 10,1 млн осіб, на яких ПФУ у 2025 році витратив біля 908,2 млрд гривень. Цікаво, що ці витрати були покриті майже на три чверті (73,4%) відрахуванням з зібраних сум ЄСВ(єдиний соціальний внесок – фактично податок на фінансування пенсійних та соціальних видатків). Не буду рахувати кількість працюючих – це не так вже й важливо, насправді. Більш цікава цифра – загальна сума фонду оплати праці. Вона за підсумками 2025 року дорівнювала приблизно 3,0 трлн грн. Тут зауважу, що це сума, з якоЇ був у 2025 році сплачений ЄСВ. Вона враховує найманих працівників, грошове забезпечення військових та внески ФОП, але не враховує ту частку зарплатні, яка для більшості працівників перевищувала 160 тисяч грн (або 20 мінімальних зарплат), а для військових та поліцейських – 15 мінімальних зарплат. Якщо порахувати «вартість пенсіонерів» у відсотках до фонду оплати праці – вийде біля 30%. Так, ми сплачуємо ЄСВ по ставці 22% переважно, але додаємо ПФУ напряму гроші з держбюджету, які туди потрапляють із інших податків. Але в якості вихідних даних давайте ще оцінимо потреби пенсіонерів – наскільки якісно вони забезпечуються пенсіями, наскільки ці пенсії достатні. Найголовніші в цьому сенсі вихідні дані – ми вже маємо майже європейський рівень цін майже на все. Ну, точно, що не нижче за Польщу, тим більше – Румунію. Тобто витрати пересічної особи мають бути вже приблизно на рівні сусідніх країн. Тепер про доходи. Наразі середня пенсія за виключенням надвисоких пенсій(грошового утримання) суддів та інших «нєбожителів» складає 6 165 грн. Це приблизно 20% середньої зарплатні по країні. Уявімо, що середня пенсія складатиме біля 50% середньої зарплатні – це не надто багато, але цілком пристойно, щоб покрити базові потреби. Тим більше, що в Україні переважна кількість пенсіонерів мають житло у власності, ну такі вже в нас традиції. Тобто у 2025 році це мало б означати потреби у витратах ПФУ біля 2,3 трлн гривень, або 76% нарахувань на фонд оплати праці в тому ж році. В цей момент мають сюди прибігти «свідки шаленої та безконтрольної імміграції» із воланням «Так ми ж казали!» та «Нам вкрай потрібні дешеві та якісні мігранти!». Як кажуть у подібних випадках – «чудова спроба але ні». Тому що при поточному рівні продуктивності праці це б означало потребу в імміграції не менше 6 млн робітників, а разом із членами родин – не менше 10-12 млн осіб. Тобто до існуючих зараз в країні приблизно 28-30 млн осіб додалось би майже ще половина наявної кількості. Це була б катастрофа – соціальна, кримінальна та політична, наприкінці. Це вже не кажу про те, що таку кількість мігрантів неможливо залучити фізично – нікуди, нічим і не зрозуміло заради чого, бо кваліфіковані фахівці не поїдуть в Україну заради поточних зарплат. Знаєте, що мені ця ситуація нагадує? Приблизно середину 40-х років у військовому авіабудуванні. Тоді авіаконструктори зіштовхнулись із тим, що при конструюванні винищувачів вимоги збільшувати швидкість призводили до того, що розміри та вага двигунів внутрішнього згорання(поршневих двигунів) зростали швидше, ніж ефект від збільшення їх потужності. Тому що все більш великі та широкі двигуни створювали більший опір повітрю і це хибне коло поглинало ефект від зростання потужності. Нагадаю, проблему вирішили використанням реактивних двигунів. Ми маємо приблизно ту ж ситуацію в українській економіці, коли розглядаємо залучення мігрантів (звісно, з нерозвинутих країн!) як інструмент вирішення проблем. Тому що при поточному рівні продуктивності праці(це важливе зауваження!) ефект від цього шляху буде від’ємним. Що робити? Згадати «кризу кінського лайна», яка накрила мегаполіси у США та Західній Європі в кінці 19 сторіччя. На цю тему навіть монографії є, але «мамкіни економісти» їх не читають. То я візьму на себе працю нагадати: «Велика кінська гноївкова криза 1894 року» (The Great Horse Manure Crisis of 1894), є класичним прикладом того, як економічний та технологічний прогрес розв'язав проблему, що здавалася нездоланною. Ще наприкінці ХІХ століття Нью-Йорк, як і інші великі мегаполіси (Лондон, Париж), повністю залежав від коней. Вони тягнули омнібуси (громадський транспорт), розвозили продукти та будматеріали, а також використовувались як комерційний та технологічний транспорт. У 1880-х роках у Нью-Йорку налічувалося не менше 150 000 коней, які виробляли щодня понад 1000–2000 тонн екскрементів, а також тисячі кубометрів сечі. Більшість цього «багатства» потрапляло на вулиці. Це створювало жахливу антисанітарію – не буду навіть перелічувати наслідки – від сморіду до хвороб, від загрози взуттю до хмар мошкари. Це призвело до того, що у 1894 році в Нью-Йорку скликали першу в світі Міжнародну конференцію з міського планування. Головним питанням було: «Що робити з кінським гноєм?». Непокоїтись було чого: лінійні прогнози свідчили, що до 1930 року вулиці Нью-Йорка будуть постійно вкриті шаром гною заввишки з другий поверх. Делегатів охопив розпач – вони не змогли знайти жодного рішення і розпустили конференцію через три дні замість запланованих десяти днів роботи. Але вже на початку 10-х років ХХ сторіччя ця проблема у Нью-Йорку зникла. Тому, що стрімкий розвиток трамваїв та автомобільного транспорту різко скоротив потребу у гужовому транспорті. Лінійні прогнози не виправдались – тому що світ взагалі-то розвивається нелінійно. Щось мені підказує, що в нашому післявоєнному розвитку також не варто прогнозувати «шар лайна під другий поверх». Але таке можливо виключно за умови дотримання якісної економічної політики. Цей вихід цілком може бути реалізований – про це свідчить динаміка кількох центрально-європейських країн, які долучились до ЄС 20-25 років тому. Не можеш працювати 24 години на добу – працюй головою Найбільш вражаючий факт, на який я буду спиратись: Польща майже подвоїла реальний ВВП з 2004 по 2019 рр. – тобто, за 15 років: із урахуванням інфляції ВВП Польщі збільшився на 91%.  Це означає, що Польща мала середньорічний темп зростання ВВП у 4,14%, а загалом половину років у цьому інтервалі темпи зростання перевищували 4,4%. Це відбулось за участю двох чинників. По-перше, Польща отримала суттєві вливання капіталу від ЄС. Навряд чи Україна швидко «застрибне» до ЄС, але точно має шанс отримати гроші на відновлення від Євросоюзу і не тільки. По-друге, Польща підтримувала не надто високий рівень перерозподілу ВВП через державний бюджет (цей показник називається General Government Expenditure – гугліть, кому треба) – читай, в Польщі були доволі низькі податки. Зауважу: все це відбувалось на тлі колосального відпливу працівників у більш розвинені країни ЄС. Власне, про податки у Польщі під час карколомного зростання Показник General Government Expenditure (%) Пік видатків під час світової фінансової кризи Початок фіскальної консолідації Майже мінімальне значення в досліджуваному періоді Зростання ВВП випереджало зростання видатків Тобто у Польщі уряд та парламент були дуже стримані щодо підвищення податків. Тоді як у Німеччині в той же період цей показник коливався в межах 44-48%, у Франції, яка є рекордсменом у ЄС на цю тему – від 52% до 57%. Але так у Німеччині та Франції було не завжди. Стрімке зростання економік Британії, Франції та ФРН у другій половині 50-х років – 60-х роках було наслідком того, що відсоток перерозподілу ВВП через держбюджет  складав 30-40%. Навіть Україна мала свою «золоту мить» - першу половину 2000-х років, коли сумарно держбюджет та квазібюджетні фонди(ЄСВ, інше) перерозподіляли 43-44% ВВП. Стагнація починаючи із  2012 року була викликана насамперед тим, що цей показник перевищив 50%, сягнувши у деяких роках рівнів навіть вище 60%. Мої висновки полягають в тому, що через війну ми вимушено отримали поштовх до кардинальної зміни структури економіки . А саме: Внаслідок всього цього Україна має шанс: А що ж мігранти, може, вони все ж потрібні? Рееміграція потрібна, тобто максимальне сприяння поверненню своїх. І це цілком реально за рахунок зниження податкового тиску, оскільки рівень податкового навантаження у країнах ЄС все ж надто високий. Щодо мігрантів з країн із низьким рівнем освіти та трудових традицій – пошукайте в інтернетах щось за ключовими словами «Net contribution of first-generation immigrants by immigration background and of native Dutch reference (hypothetical immigrant with the characteristics of the average native Dutch person)». Знайдете вбивчі за своїми висновками результати досліджень щодо внеску мігрантів у голандську економіку. Спойлер: їх внесок є від’ємним, і чим нижче рівень трудової культури у відповідній країні походження, тим більше втрати суспільства від залучення такої особи – все в середньому, звісно, в термінах статистики. Та навіть якщо припустити, що в Україну вдасться завезти пару мільйонів невибагливих, працьовитих трудових мігрантів(фантастичне явище, в природі не існує), це призвело б до консервації бідності – не більше. Тому що наявність дешевих робочих рук вбиває стимули для капіталовкладень у продуктивність праці. Бо навіщо купувати складну продуктивну техніку, якщо можна замінити її безвідмовними дешевими робітниками? І ми б за таких умов повернулись би до квазірадянської за своєю структурою економіки – із низькими зарплатами, жебрацьким споживанням і застоєм. Ось такі перспективи.