Бітюков: Україна та Ізраїль – це "незручні" дорослі в кімнаті, повній інфантильних підлітків

Між руїнами на Близькому Сході та вирвами в українському чорноземі існує значно більше спільного, ніж може здатися на перший погляд. Це не просто дві регіональні війни, а спільна анатомія катастрофи, що виявляє одне й те саме екзистенційне зіткнення, де на кону стоїть право нації на існування. Проте, окрім цього, є й інші подібності, які залишаються непоміченими багатьма.

Світ звик вважати, що безпеку можна орендувати, як номер у готелі. Країни Перської затоки протягом багатьох років спостерігали за іранською експансією через панорамні вікна Бурдж Халіфа, сподіваючись, що Сполучені Штати завжди триматимуть Ормузьку протоку відкритою. Це позиція сусідів, які бачать банду в провулку, але просто змінюють маршрути, вдаючи, що все в порядку. Проте рахунок за цю ілюзію безпеки завжди приходить рано чи пізно.

Економічне процвітання та демократія — це девіація, що вимагає щоденного захисту. Природний стан світу без зусиль — це занепад. Світ досі намагається локалізувати пожежу, намагаючись переконати себе, що Україна — це "десь на периферії Європи", а Іран — це "складна релігійна драма". Але правда значно неприємніша: це війна тих, хто готовий діяти, проти тих, хто роками вчився уникати відповідальності.

Сьогодні Україна та Ізраїль постають як "незручні" дорослі в кімнаті, заповненій інфантильними підлітками. Ми дратуємо світ своєю відмовою вмирати тихо. Світ звик викидати речі не тому, що вони зламалися, а тому, що з'явилася "новіша версія". Ми — та сама "стара" річ, яка не дала себе перемістити на смітник історії й нагло протистоїть агресивному хаосу.

Незважаючи на різницю в розмірах між нападником і жертвою, ми не побоялися опиратися. Поки Емірати чекають на беззубу резолюцію ООН, ми демонструємо, що суб'єктність не дарують — її вигризають. Ми не можемо дозволити собі розкіш — чекати. Не можемо дозволити собі ілюзію того, що хтось прийде і все владнає. Нас не стане швидше. Цей досвід ми вже можемо експортувати разом з протидроновою боротьбою.

Ізраїль вирішив діяти наввипередки. Він не чекав, поки ядерна загроза стане фактом. Не чекав, поки Іран здобуде бойовий досвід у співпраці з Росією. Не намагався "подивитися в очі агресору", не планував "стати перед ним на коліна", аби попросити про мир. Це урок, який ми в Україні вивчили надто пізно.

Іран роками вибудовував навколо Тель-Авіва мережу проксі-сил — у Лівані, Газі, Ємені. Це майже копія того, що Російська Федерація робить у Європі, створюючи свої політичні проксі в Будапешті чи Братиславі. Методичка однакова, відрізняється лише ландшафт. Ми маємо навчитися дивитися на війну не лише як на трагедію, а й як на жорстоку логіку наслідків. Світ навколо нас не випадковість. Те, що ми маємо сьогодні — це не хаос і не карма, а результат наших рішень, помилок, мовчання та компромісів минулого.

Якщо подивитися на країну як на живий організм, то наш нинішній біль — це загострення хвороби, яку ми ігнорували десятиліттями. Війна витвережує. Вона оголює причинно-наслідкові зв'язки, які ми роками відкладали "на потім". Ми опинилися в точці переосмислення. Такий шанс буває раз у покоління: перестати бути об'єктом чужих домовленостей і стати архітектором власної сили.

Безпеку неможливо делегувати. Її можна або будувати самому — або одного дня прокинутися в реальності, де будувати вже пізно.