Як українці розуміють право мати вогнепальну зброю і чому саме так

Тридцять років тому, саме у квітні, мене протягом кількох днів затримувала на вулиці міліція. Підстава — кольт за поясом джинсів і наручники на поясі Я носив усе це відкрито, за що потрапляв у поле розу пильних патрульних. Від гріха після третього інциденту вирішив заховати й більше не світити. Хоча такої зброї тоді було повно у вільному продажу, вона була в асортименті чи не кожного, хто продавав на базарах і в кіосках дитячі товари. Набір іграшок китайського виробництва, ті самі кольт і кайданки, мені подарував тоді Сергій Жадан на презентації моєї першої книжки — кримінального трилера Шлюбні ігрища жаб. Після заходу ми їхали в метро, прикувавши себе один до одного, але все одно стало клепки прикрити скуті руки від цікавих поглядів. Але такі дарунки робляться не для того, щоб ховатися. Іграшками граються прилюдно, тож я без задньої думки вирішив епатувати перехожих. Чим скінчилося — вже знаєте зі сказаного вище. Іграшкові пістолети можна продавати — проте не можна носити на показ. Справжні пістолети і револьвери теж можна продавати, хай не так широко, в спеціалізованих місцях. Право на володіння вогнепальною зброєю дає купа документів, серед яких — довідка від психіатра. Та носити те, чим маєш право володіти, можуть лише працівники силових структур: передусім, військові та поліцейські. Не всякий співробітник приватної охоронної фірми світитиме « ствол» навіть будучі вбраним у камуфляж чи інший фірмовий однострій мілітарного крою. Годі й казати про цивільних власників — право маєш, зброя легальна, тримай дома в сейфі, патрони окремо. Одним із наслідків кривавого теракту в Києві 17 квітня стала чергова обіцянка підготовки законопроєкту про надання цивільним права володіти короткоствольною вогнепальною зброєю для самозахисту. Якось забулося, що подібна практика в Україні узаконена і чимало громадян вогнепалом легально володіє. Це підтвердив очільник МВС Ігор Клименко своєю заявою про те, що масових перевірок чинних власників зброї не буде. Йдеться вочевидь про гладкоствольну зброю, мисливські рушниці й карабіни. Інша категорія — травмати. Хоча легалізовані короткостволи цивільні теж мають, хай у значно меншій кількості. І навіть не напевне — точно на руках була і є купа незареєстрованої зброї, не лише пістолетів із револьверами, а й автоматів, бойових гранат, трапляються навіть гранатомети. Воєнний час лише збільшив кількість. Адже в 1990-ті нелегальними арсеналами володіли банди грабіжників на Донбасі, Одещині, в Криму й не тільки. Приклад — група Артура Цахаєва, котра в 2000—2001 роках пів року тероризувала Сумщину. Я бачив оперативне міліцейське відео, бо досліджував цю історію: зі схрону оперативники виймали десятки одиниць зброї. Підозрюю, що коли я це пишу, а ви читаєте, вулицями не лише Києва, а й інших наших міст та селищ ходять озброєні зарядженими пістолетами цивільні. Не вся зброя легальна. Проте вся схована від сторонніх, передусім, поліцейських очей. Валерій Пекар Вимкніть офіс простих рішень. Про теракт у Києві та зброю Тож цілком зрозуміле ламання списів довкола права кожному українцеві, хто того забажає, легально купляти й вільно володіти бойовими пістолетами й револьверами насправді зводиться до права носити заряджені короткостволи так само вільно, як телефони й наручні годинники. Цитуючи Вовчика з мультика про Капітошку, щоби всі боялись, щоб не насміхались. Це не іронія, не сарказм, не жарт, не перебільшення. Є верифіковані дані опитування, проведеного в Дії, яке провели 2022-го року , після початку повномасштабного вторгнення. В ньому взяло участь без трошки 2 мільйони українці. Із них 59% — більше половини! — підтримують ідею не лише вільного володіння, а й вільного носіння пістолетів у громадських місцях. Натомість лише 19% хоче мати легальну зброю, аби тримати її вдома. Нецікаво, коли ніхто не бачить, що ти озброєний і небезпечний. Спрощуючи ці висновки та кілька днів поспіль вивчаючи всі войовничі аргументи прихильників вільного володіння короткостволами, роблю насправді очевидний висновок. Ідеться про узаконення практики брати із собою пістолет уже тоді, коли треба вийти в найближчий магазин по хліб, яйця чи кефір. Дарма, що шанс нарватися там на психа-терориста й, виконавши дану собі та іншим у соцмережах обіцянку, вихопити зброю й погратися в Крутого Вокера, мікроскопічний. Важливіше форма, соціальний статус: той, у кого пістолет за поясом і його видно, вже має більшу вагу, ніж той, у кого пістолета нема. Розуміючи це, розумієш зміщення оптики, акцентів та підміну понять. Юрій Бутусов Думки щодо теракту у Києві Про ймовірне застосування зброї для самозахисту чи захисту когось тут ідеться менше, ніж про демонстративне окреслення власних кордонів. Мовляв, не чіпайте мене, роблю, що хочу, маю зброю та маю право. У цьому місці праведне й зрозуміле бажання захищати себе самим конфліктує з правовим нігілізмом бажаючих, бо законодавство відповідним чином не збалансоване . Це лиш красива приказка: хай краще дванадцять судять, ніж шестеро несуть. У реальності правомірність застосування зброї під час прогулянки в магазин по кефір чи в іншій несподіваній ситуації треба довго й нудно потім, біля трупа, доводити. Не факт, що вдасться, і тим більше не факт, що для того доведеться не продавати квартиру, аби оплатити послуги адвоката. Невже українці, котрі хочуть носити з собою пістолет демонстративно всюди, цього не розуміють? Розуміють. Чому ж тоді хочуть носити зброю на показ? Тому є пояснення в нашому відносно недалекому, сторічної давності, минулому. Можна, звісно, апелювати до традицій козацького лицарства. Але трошки не так. Козак — військовий, котрий взяв зброю для служби, вміє нею користуватися, не раз застосовував і з поверненням зі служби лишається військовим ментально. Натомість у 1918 році, коли на території України до річки Збруч велися активні бойові дії і в якійсь момент усі почали воювати з усіма, склалася ситуація: окремо взяте село чи кілька сіл одного повіту проголошували власні незалежні держави. Іноді - з власними грішми, найвідомішою з валют була махновська, проте не єдиний приклад. І завжди — з власними збройними силами, до лав яких записувалося майже все чоловіче населення від юнацького до старшого віку. Євген Крапивін Реагувати не прийнято. Чому поліція вкрай рідко застосовує зброю Вчорашні селяни-хуторяни не мислили себе в війську. Проте, чи не кожен озброївся, і в ті часи ходити на поле орати землю без гвинтівки чи нагана було правилом, а не винятком. Носити зброю публічно стало новою нормою, ознакою не лише проживання на незалежній території, а й передусім власної незалежності навіть від сусіда. Описані Іваном Нечуєм-Левицьким у Кайдашевій сім ` ї родинні чвари в 1918—1919 роках вже не виглядали так кумедно. Зброя пускалася в хід не як останній, а як єдиний аргумент власної правоти. Закону не існувало, його замінила справедливість, і озброєний щиро вважав саме свій арсенал мірилом цієї справедливості. Прагнення адептів вільного володіння зброєю, — до речі, я себе до них відношу, — вимагати передусім вільного її носіння — звідти. У нашій країні давно, ще до початку російського вторгнення, громадяни не вірили в дієвість законів. Зате гостро відчувають несправедливість. Показувати оточуючим, що ось у мене є зброя, певною мірою означає прагнення облаштувати світ довкола себе справедливо. Звісно, справедливий той, хто має пістолет за поясом. Про те, що зброю може мати опонент, якось не дуже думається. А треба, від гріха далі. Теги:   Андрій Кокотюха Носіння зброї Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter