Власність батьків. Що не так зі ставленням до дітей в Україні

Дитина сприймається як об'єкт батьківських бажань і компенсацій В Україні дитина природно сприймається як власність батьків до повноліття і далі. Як об'єкт батьківських бажань, уявлень і компенсацій. Тому дітей можна не вакцинувати, пропускати школу, лікувати від уявних хвороб, або не лікувати від наявних, залучати в неадекватні харчові поведінки, не соціалізувати, карати. Суспільство вважає власність батьків над дитиною нормою. В країнах Західної Європи між дитиною та батьками відчутно стоїть держава. Це дуже помітно, і це розуміння, що дитина не виключно твоя, і крім емоційних стосунків є ще правові стосунки з дитиною, було дуже нове для багатьох наших, хто опинився там. Що ти маєш відповідати перед державою за те, що вважаєш особистою справою родини. Що дитина — окрема людина, і є перелік ситуацій, де без тебе, з точки зору закону, інтереси дитини можна реалізувати краще. Держава в Україні не може повноцінно стати між батьками та дитиною, бо вона за визначенням « чужа» і репресивна. Історичний досвід, коли держава вбивала твоїх дітей, — великий. Тому держава й не особливо прагне ставати захисником дитини перед батьками, бо ось це суспільство не схвалить. Це призводить ще й до того, що держава в принципі зникає як фігура в стосунках між людьми. «Я не для того свою квіточку ростила» і «що їй держава дала». Під час війни це відчутно доволі гостро. Розуміння що ти, дитина, маєш автономію, права, і між тобою та батьками може стати хтось третій, доволі нове для нас. Тому діти терплять насилля як норму. Мені цікаво, чи впливає це на сепарацію, особливо від матері. Бо бачу велику когорту молодих людей 20+, життя яких досі та повністю визначає мати. Каже, як жити, куди вступати, коли кидати все та їхати на Польщу. Уявіть собі: доросла людина 20+, чиї життєві рішення реально ухвалює мати — бо вона цю квіточку народила виключно для себе, це її власність, її головний життєвий результат, і ніхто стати між ними в цих стосунках не може. І я не кажу, що нам треба українську державу повертати в ці стосунки в сімʼї, як це зараз є деінде. Цього й не буде. Я лише кажу, як нам буде складно, бо довіри до держави нема, а якщо йдеться про сімейне насилля, ми не можемо розв’язати це питання без держави. Текст опубліковано з дозволу авторки Теги:   Діти Батьки Українське суспільство Суспільство Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter