Бідна дитина. Що я думаю про трагедію в Тернополі

На мій погляд, у цій ситуації винувата школа Трагедія в Тернополі, де дівчина, яку булили, поранила ножем свою кривдн ицю . Напишу, що про це все думаю. Хто не знає — я професійно вивчаю і досліджую булінг як науковиця. Перш за все, дозвольте передати привіт усім адептам « здачі». Вгадайте, кого покарають у цій ситуації в Тернополі? Правильно, не ту, яка тривало булила, не адміністрацію школи, яка ігнорувала булінг, а саме ту, яка дала здачі. Під одним з моїм останніх постів про згадку булінгу на адресу мого сина, мені написали, цитую: «Звісно, булять. Боягузів ніхто не любить»; «Батькам теж треба виховувати дітей, щоб були впевнені в собі. Не усіх булять, а слабких. Там і ваша провина є»; «Що значить булять, здоровий чувак, — не може поставити гадів на місце?». Тобто, здавалося б, стільки вже про це говорили, але ж ні, лишаються такі розумники. Сподіваюся, кожен з цих коментаторів або їх однодумців скинеться дівчині, яка не «боягузка», поставила булерку « на місце» і не «слабка», на адвоката. Булінг збуджує дуже сильні травматичні переживання. Оскільки йдеться про ситуацію, в якій людина не може захистити себе ( тобто перебуває у дисбалансі сил із нападником), то емоції захльостують нестримні: гнів, гостра образа, досада, ненависть до себе, зневіра. Весь той коктейль, який знайомий усім, хто пережив булінг. Говорячи про дисбаланс сил, гляньмо на ситуацію в Тернополі. Дівчинка, яку булили, є новою у класі, тобто не має соціальних звʼязків ( ВПО), втратила батька, тобто найімовірніше перебуває у непростій ситуації з ментальним здоровʼям: можливо, у неї депресія, тяжке переживання втрати тощо. Я це пригадую з відомого нам не просто так, а щоб підкреслити: коли ми говоримо про дисбаланс сил, то йдеться не лише про дисбаланс фізичних сил або за кількістю людей в групі, а й про будь-які ситуації, внаслідок дії яких людині тяжко захистити себе. Булінг викликає праведний гнів і — зрозуміло — бажання помсти. І ось тут починаються нюанси, адже бажання добитися справедливості й вилити свій гнів може бути конструктивним або деструктивним. Якщо дитина знає, що її вислухають, сприймуть серйозно і допоможуть — вона піде до дорослих по допомогу. Якщо ж її слова проігнорують, чи скажуть « не звертай уваги» або « булять слабаків, дай здачі», то компетентні, зрілі дорослі лишають дитину сам на сам із дуже травматичною ситуацією. І виходити дитина з цієї ситуації буде у міру своїх умінь та розуміння. Тобто, за продуктивного бажання помсти дитина буде залучати дорослих і в партнерстві з ними послідовно шукати вихід із ситуації, що склалася. Наприклад, розповість батькам, допоможе зібрати докази, піде до директора, говоритиме з поліцією та надаватиме свідчення. Тут ідеться про продуману, цілеспрямовану та послідовну роботу поруч із дорослим, якому довіряєш — задля задоволення внутрішнього бажання справедливості, уявлення, що «зло має бути покаране». Але деструктивне вираження гніву — це коли дитина внутрішньо « палає», не отримує підтримки дорослих ( або соромиться її попросити, бо їй розповіли, що «боягузів ніхто не любить») — і вирішує добитися розплати сама. Деструктивне вираження гніву часто практикують діти, яким батьки порадили « дати здачі», або які вже зверталися по допомогу до дорослих, але не отримали її. Дитина, яка потерпає від булінгу, не буде діяти як месник з американського фільму, натомість вона часто починає відверто підставлятися, порушуючи правила школи, демонструючи неприйнятну поведінку, а іноді — як у цій історії — вчинюючи кримінальне правопорушення. І ні, я в цій ситуації не звинувачую маму дівчинки й не спекулюю, що вона радила давати здачі. Це я заодно вам теорію про інші причини даю. У цій ситуації винувата лише школа, виключно школа, кожен дорослий у школі, який ігнорував, не помічав булінгу, не надавав допомоги, не втручався, замовчував і продовжує замовчувати. Це ж як треба було ігнорувати страждання дитини, аби вона вирішила з ножем відстоювати себе? Подібний випадок вже був у одній школі в Києві, коли дитина, яку хронічно принижувала вчителька, увігнала їй ножиці в спину. Потім у робочій групі з розроблення чергового закону про булінг цей приклад наводили як показовий, мовляв, треба карати люто таких порушників — маючи на увазі хлопчика, не школу. І нічого, що з боку хлопчика це не був булінг, і нічого, що в тій школі квіт і булінг, і знущання вчителів над дітьми ( мої обидва сини там вчилися, і окрім кількох класних вчителів, які були там, звісно, і яких сини досі з теплом та любовʼю згадують, їм та школа тепер в жахах сниться саме через ставлення до дітей). І, здавалося б, випадок із ножицями в Києві мав чогось навчити, як і випадок із ножем у Тернополі, а саме: не ігнорувати, не замовчувати, не лишати дитину з цим наодинці. Але ж ніт. Ще не всі уроки вивчені. Це ще добре, що у нас нема вільного володіння зброєю. Але зброї серед людей так багато, що я б на місці людей, які ухвалюють рішення, дуже міцно задумалася б. І, можливо, почала б розробляти рішення щодо булінгу не зі стелі, не від наявних законів, під яких треба програму втручання підігнати, а від того, що понадосліджували ті дивні науковці — соціальні психологи. Усі матеріали розділів Погляди та Блоги є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділів Погляди та Блоги несуть автори матеріалів самостійно. Текст публікується з дозволу авторки Теги:   Булінг Спілкування Діти Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter