55-річна старша сержантка Зоя Ковалець про російське "полювання", втечу з окупації і мобілізацію

Зоя Ковалець, 55-річна старша сержантка, розповідає про свій досвід втечі з окупованого Високопілля на Херсонщині, де вона стала мішенню для російських військових. "Я вийшла звідти, мамо. Та не змогла тихо й мирно жить", – зізнається жінка, яка ніколи не думала, що в її віці доведеться служити.

Коли Зоя намагалася втекти, її переслідували російські солдати, які стріляли в повітря, намагаючись залякати. "Тікай!" – закричав хтось із місцевих жителів, коли вона намагалася знайти безпечне місце. "Я бігала по селу, як загнаний заєць, щоб десь сховатися. Знайшла яму під залізною колією, перечекала стрілянину в ній", – згадує вона про події квітневого дня 2022 року.

На той момент Високопілля було під контролем російських військ вже більше місяця. Зоя активно передавала українським військовим інформацію про розміщення та пересування ворога, що призвело до того, що росіяни почали полювання на неї. Наприкінці квітня їй вдалося втекти з селища, забравши з собою кілька десятків тварин, включаючи собак, папуг, білок, хом'яків, черепах і декоративних жабенят.

Після втечі з окупації Зоя вирушила до криворізького територіального центру комплектування, проте спочатку їй відмовили в мобілізації. "Можливо, бо перевіряють усіх, хто вийшов з окупації, чи ми не завербовані; а можливо, через вік – я дуже давно немолода", – розмірковує вона над причинами відмови.

Після цього Зоя влаштувалася в одну з лікарень Кривого Рогу, яка була перепрофільована під госпіталь. За освітою вона медсестра і багато років працювала в хірургічному відділенні Високопільської лікарні. Узимку 2023 року її викликали в територіальний центр комплектування. "Ви не передумали мобілізуватися?" – запитав військовослужбовець ТЦК. "Звісно, ні", – відповіла Зоя, і тепер вона служить старшою медсестрою в медичній роті 47-ої бригади "Магура".

За останні три роки Зоя працювала на Запорізькому та Донецькому напрямках, а зараз воює на Північно-Слобожанському. На фронті з нею завжди є талісмани від сина і невістки – іграшкова білочка і брелок у вигляді піксельного котика. Позивний військової – "Кіборг", який вона отримала в молодості. Зоя є затятою байкеркою і навіть на фронті їздить на мотоциклі, хоч і без РЕБу, але з аптечкою.

"Коли наша бригада була на Запорізькому напрямку, мої позивні часто змінювалися. В мене була невелика колекція бандан, які я міняла залежно від настрою. Хлопці називали мене і Бандана, і Мама-марихуана, і Мамка, і Тьотка, і Бабка. Але "Кіборг" – основний позивний", – усміхається старша сержантка. В перервах між роботою на стабілізаційному пункті Зоя пише вірші. Один з них, присвячений покійній мамі, вона декламувала на вершині гори Магура, куди підіймалася разом із побратимами. Сходження на гору в пам'ять про полеглих воїнів стало традицією 47-ої бригади.

Зоя Ковалець розповідає "Українській правді" про те, як переховувалася від росіян у Високопіллі, які труднощі долала під час виходу з окупації, чому вважає, що тварини її врятували на російському блокпосту, а також про мобілізацію, де один поранений запитував, чим вона займається ввечері, а інший – просив не викидати його "щасливі труси". Зоя також формує "чергу за люлями" в своїй медичній роті і боїться "впасти писком у багнюку" перед побратимами.

Високопілля залишалося під окупацією пів року. Росіяни зайшли в березні 2022 року, а у вересні селище було звільнено Силами оборони України. Зоя змогла вийти через два місяці окупації, опинившись у надскладних умовах. Сусіди попередили її, що росіяни зацікавилися нею, і вона почала переховуватися. Зоя ховалася в підвалі знайомих до моменту, поки туди не зайшли російські солдати з автоматами. Вони повиводили всіх у коридор і оголосили, що шукають її. Росіяни знали, як вона виглядає, адже сусідка, яка її "здала", розповіла про неї все.

Зоя Ковалець згадує, як їй пощастило, що в росіян не було її фотографії. Вони шукали її по підвалу, а вона лежала на ліжку з племінником своїх знайомих. "Скоріш за все, саме це зіграло на мою користь. Але виходить, що я ховалася за спиною маленького Стасика", – розповідає вона. Родині Стасика вдалося вийти з окупації, а після звільнення села вони повернулися додому. Зоя, коли їздила у відпустку, навідувала їх, і Стасик був радий її бачити.

У тому ж підвалі, де ховалася Зоя, була місцева депутатка Ольга Львівна, яка завела розмову з російським солдатом і запропонувала випити водки. Солдат, який вже був нетверезий, навіть намагався співати українські пісні, але швидко заснув. Ольга Львівна забрала Зою до своєї квартири, де вона переодяглася в спортивну куртку чоловіка депутатки і пішла шукати прихисток. На жаль, пізніше Ольга Львівна загинула під час одного з прильотів.

Зоя згадує, як було страшно, і як не хотілося йти до знайомих, адже вона розуміла, що якщо росіяни її шукають, можуть прийти в будь-який двір. "Я боялася, що через мене може хтось постраждати. Тоді й усвідомила, що треба тікати", – говорить вона.

На початку окупації українська влада намагалася добитися евакуаційного коридору. До Високопілля приїжджали автобуси та "швидкі", щоб вивезти місцевих, але росіяни заблокували евакуацію. Випускати людей почали неочікувано, коли вже ніхто не сподівався. Зоя пам'ятає, як хтось приїхав із центру села на велосипеді і розповів цю новину. Однак випускали місцевих маленькими партіями, тільки пішки, щоб українські військові не обстрілювали росіян, коли йтимуть люди.