Залужнний: Україні потрібно запровадити "розумну мобілізацію"

Виступ Надзвичайного і Повноважного посла України у Великій Британії і Північній Ірландії, Головнокомандувача ЗСУ (2021–2024рр) Валерія Залужного на Defence24 Days conference (Варшава) Майже три роки пройшло з того часу, коли я, тоді ще Головнокомандувач Збройних сил України, у листопаді 2023 року повідомив про значні зміни на полі бою, які стали наслідком окремих закономірних процесів, та про початок абсолютно нової війни через використання нових інструментів та можливі наслідки цього. Саме за таких підходів все частіше певне коло експертів як в Україні, так і за її межами, самі не розуміючи суті, підтримували обрану Росією проміжну концепцію нанесення своїми діями через власні втрати критичних втрат для Збройних Сил України, що змусить суспільство капітулювати. Ця експертиза безальтернативно заводила Україну та її майбутнє у залежність від демографії, і як наслідок – у неминучість поразки. У поєднанні з майже безупинними тактичними просуваннями противника така концепція надавала можливість Росії маніпулювати в імпровізованому переговорному процесі, де звісно, основний акцент робився на примушенні, навіть через партнерів, України до капітуляції. Що цікаво – такі дії Росії супроводжуються паралельно широкомасштабною кампанією в інформаційному просторі щодо дискредитації самого процесу мобілізації, вже як складової відновлення і підтримання боєздатності Збройних Сил України. Така кампанія була досить успішною і врешті виявила ще одну проблему для безумовної стійкості народу України у тривалій війні. Саме питання мобілізації і методів її проведення все більше стають центром конфлікту населення країни з органами державної влади України. Ця кампанія, до речі, розпочалася саме наприкінці літа 2023 року, коли ми зробили спробу провести так звану мобілізацію резерву, що і мав стати гарантією як поповнення втрат, так і, можливо, утворення стратегічного резерву для проведення майбутніх операцій. Проте це вже історія, яку неможливо змінити. Ми будемо говорити про майбутнє. Мабуть, про найважче з нашого майбутнього у довготривалій війні, завершення якої для нас стає все менш очевидним. Про вибір, який потрібно зробити лише нам. Отже, попри сумнівні варіанти сьогодні способів завершення війни з одного боку, очевидно, що для України відкривається і цілий спектр можливостей як не перемоги, то мінімізації втрат і формування довготривалої оборонної стратегії з іншої. Звідки здавалося б такий оптимізм, коли навіть світ, у якому ми живемо, не розуміє, що ж робити далі? Відповідь на це запитання дуже проста: ми, українці, як ніхто інший точно знаємо, що відбувається, а отже знаємо проблему і точно зможемо її вирішити, якщо цього захочемо. Так, нас дивує, чому всього цього не розуміють наші партнери і сусіди. Проте це вже зовсім інша історія і зовсім інші проблеми. Через це важко чесно сказати, чи потрібен досвід, який ми, наші Збройні Сили і громадянське суспільство накопичили у такій важкій війні, наприклад країнам- членам НАТО? Головне, що наш досвід потрібен нам самим, для побудови стратегії виживання і стратегії перемоги. Ось він – ключ до нашого оптимізму. Наш безцінний досвід, за який ми заплатили життями кращих синів і дочок нашої Держави. Отже тема нашої сьогоднішньої розмови навіть не мобілізація і демобілізація , а більш комплексний процес, який характерний для 13-го року війни і п'ятого року повномасштабного вторгнення в умовах відсутності факту завершення війни , масштабних змін інструментів і як наслідок – форм і способів ведення війни. Це відновлення і підтримання боєздатності держави. В Україні, на жаль, часто спекулюють на тему демобілізації під час повномасштабної війни. Якщо звернутися до історичного досвіду, то дійсно, під час воєн мобілізація як населення, так і інших ресурсів постійно посилювалася, проте аналогії та логіки масової демобілізації саме під час війни знайти неможливо. Це обґрунтовується дуже просто. Мобілізація – це насамперед створення необхідного потенціалу напередодні війни, створення і підготовка необхідних резервів і поповнення очевидних втрат у ході війни. І дійсно, саме мобілізація і її потенціал, як людський так і економічний, були запорукою успіху в випробуванні війною . Проте, якщо вести мову суто про наповнення і підтримання бойових можливостей, які забезпечені людськими та економічними ресурсами, то тоді ми побачимо залежність цих бойових можливостей, перш за все, від рівня розвитку науково-технічного прогресу і його вплив на зброю, і як наслідок – форм і способів її застосування у відповідних організаційних структурах, що формуються з людей і цієї зброї. Це, на жаль, абсолютно неприйнятна цивільними людьми аксіома розвитку збройної боротьби. Науково-технічний прогрес, або хоч і спонтанні інновації, як у нашому випадку, створюють нову зброю. Її створення неодмінно вимагає появи саме абсолютно нових форм і способів застосування і лише після цього створення нових структур. Це можуть бути полки, бригади, корпуси або цілі роди військ. Але лише у такій послідовності. Усе це змінює сам спосіб ведення війни і у сукупності з порядком підготовки, фінансуванням, забезпеченням і управлінням об'єднується у абсолютно нову доктрину. Тоді закономірно з'являється питання: у такому випадку, коли очевидно, що і зараз, і в недалекому майбутньому ці бойові можливості базуються на застосуванні безпілотних і роботизованих систем, застосування яких поступово змінюється від моделі віддаленого керування до застосування напів автономних та автономних бойових систем, чи повинна система мобілізації залишатися на рівні доктрини Першої світової війни? При цьому зараз також точно спостерігається трансформація функціоналу традиційних озброєнь, частина яких вже почала втрачати актуальність. Мабуть, однозначно ні . Бо, через появу і розвиток саме нової зброї, сама організація бойових дій, наприклад на землі, передбачає, що передній край майже виключає фізичну присутність особового складу. Перша ж і Друга світові війни навпаки, вимагали утримання на передньому краї величезної кількості людей. На сьогоднішній день там перебуває дуже обмежена кількість особового складу, що виконує завдання на межі своїх можливостей, часто без фізичної можливості навіть заміни. Бо перебування в укриті навіть в тилу противника безпечніше, ніж переміщуватися в тил своїх військ. В другому ешелоні працюють команди аналітичної підтримки та технічного обслуговування й супроводу застосування бойових систем, та їх бойова охорона. Самі центри запуску та координації і управління знаходяться в оперативній глибині. І це ще не все. У зв'язку з перенесенням стратегічних цілей на знищення економіки, через ураження інфраструктури та зниження стійкості народу через удари по цивільних об'єктах фактично відбувається повне розмиття меж між фронтом і тилом; зоною бойових дій стає вся територія держави та, на жаль, усе населення. Це правда, що відстань до цілі або об'єкту ураження взагалі не має і не матиме значення. Відміна від тих, хто перебуває в силах оборони, або тих, хто в тилу, лише в ступені загрози до можливості бути пораненим чи вбитим. Тоді існуюча система мобілізації, принципів Першої і Другої світових воєн, здійснює переміщення людського ресурсу до зони максимальної загрози, за рахунок у тому числі зниження як можливого захисту критичних і цивільних об'єктів, так і зниження загальної резильєнтності суспільства в цілому. Отже питання, чи повинна була змінитися система мобілізації через заміну зброї та форм і способів ведення війни, має очевидну і лаконічну відповідь. Так, система мобілізації, яка передбачає у ході ведення війни підтримання необхідного рівня бойових можливостей, має змінитися через заміну способів ведення війни. Дійсно, це нове і небезпечне явище через свою унікальність і відсутність історичних прикладів. Проте і за відому історію людства, роботи прийшли на війну вперше. Є ще одне хибне уявлення, яке переслідує військове керівництво: що всі проблеми на лінії зіткнення, перш за все, пов'язані з нестачею людей і домінуванням дистанційної зброї, як наприклад систем FPV. Проте, чи збільшення людей призведе до збільшення втрат через масштабування застосування, наприклад дронів, мову вести не прийнято, хоча очевидно. Це лише питання часу для масштабування дронів з одної сторони і втрат з іншої. Поки загальновійськовий командир не зрозуміє, що сучасна війна – це війна безпілотників, що артилерія більше не є богами війни. Що танки – це минуле, як коні та шаблі, війська й надалі зазнаватимуть великих втрат у особовому складі, а війна буде тривати стільки, скільки вистачить людей для старої мобілізації. Звісно, на часі конче необхідно створення технологій захисту від уражень саме безпілотних систем, в першу чергу, людини. Це чи не єдиний фактор, що унеможливлює створення необхідного паритету військової сили. Разом з тим, при абсолютно закономірних еволюційних необхідностях переглянути систему мобілізації, існують й універсальні для всіх воєнних конфліктів причини: постійні втрати у Збройних Силах, які вимагають відновлення; поступова "втома від війни" цивільного населення, та як наслідок – низька мотивація служити та воювати у значної частки вже мобілізованих. Усе це призводить до необхідності запровадження так званої розумної мобілізації, побудованої з урахуванням саме розвитку науково технічного прогресу та необхідності тривалої війни на усій території країни в умовах очевидної демографічної кризи. Не говорячи поки про деталі такої мобілізації, бо це буде передбачати саме наукового підходу у визначенні її основних показників, у сучасних умовах така мобілізація за умови технологізації війни, буде можлива за наступними типами. Перший тип мобілізації – коли більшість населення не відчуває війни в країні і робить усе можливе, щоб таке відчуття зберігалося до кінця бойових дій. Чудовим прикладом такої розумної мобілізації є поступова передача функцій війни, наприклад приватним військовим компаніям, або фінансова мотивація тих, хто добровільно залучається до війни. До речі, передача функцій підготовки, у тому числі офіцерського складу, може бути першим кроком у перевірці такої спроможності. Другий тип мобілізації – загальнонаціональна мобілізація з визначенням чітких об'ємів і головне – термінів для усіх категорій громадян. Особливістю такої мобілізації будуть високі вимоги до персоналу у плані їх інтелектуалізації та максимально відкритого самого процесу. Такий процес буде супроводжуватися абсолютно чіткими визначеними термінами як підготовки, так і самого проходження служби, й буде уявляти собою безперервний процес підготовки і ротацій. У фіналі такого процесу держава починає функціонувати у абсолютно нових умовах, без ризиків дестабілізації через, наприклад, несправедливість, з подальшим виведенням функціонування держави в режим подібний до Ізраїлю. Коли сам факт постійної готовності держави забезпечити її безпеку стає головним чинником стабільного і прогнозованого життя. Найбільш вразливим питанням у такому випадку є саме віковий ценз, де перевага надається більш молодому та якісному поповненню. Проте найголовніше – без реформування Збройних Сил, системи підготовки мобілізаційного резерву та всієї системи бойової підготовки, без радикальної реформи військово-промислового комплексу та термінового переходу до виробництва озброєння, необхідного для зменшення втрат серед людей, такий розумний підхід буде неможливий. Потрібна абсолютно нова розумна доктрина. Тоді імовірно, існує третій тип мобілізації , як тимчасовий, – це часткова передача окремих функцій приватним компаніям та продовження удосконалення існуючої системи через відкритий діалог з суспільством, а особливо молоддю, про нову систему проходження служби, чіткі терміни підготовки і чіткі терміни служби та перспективи у подальшому. Це потребуватиме складної роботи як військового командування, так і законодавчих органів і уряду. Тоді і сама демобілізація стає можливою, але лише як результат проведених заходів, а не як самоціль. Наразі Україна веде війну за виживання з ворогом, який переважає у кількості населення та в ресурсах. Тому в нинішніх українських реаліях всі заклики демобілізувати військових є нічим іншим, як політичним популізмом, що не має за собою жодного сенсу. Підтримання боєздатності країни під час війни є ключовим фактором не лише виживання, а й досягнення необхідних цілей. Така боєздатність буде ґрунтуватися на чіткій стратегії підтримання у тому числі належного рівня здатності суспільства до опору і бажання продовжувати боротьбу. Події, що розвиваються зараз, зробили очевидним факт, що мобілізація і порядок проходження служби – це база будь-якого варіанту подальшого продовження війни. Лише вирішивши ці питання в умовах демографічної і економічної кризи, можливо в подальшому реалізовувати більш амбітні цілі. Проте вирішення цього надскладного питання можливе не шляхом декларування цілей, а лише у наслідок складного процесу визначення необхідних кроків і розробки детального покрокового плану реалізації. Така стратегія з залученням суспільства може стати і важливим фактором об'єднання суспільства навколо спільних цілей та інтересів, досягнення яких може знову принести суспільству впевненість і надію.