Чотири-п’ять місяців: вікно Трампа, тиск на Київ і простір України для маневру

Автор ІГОР ПЕТРЕНКО Фото: Інтерфакс-Україна / Олександр Зубко Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна” Події 11 травня 2026 року – оголошення НАБУ і САП про підозру колишньому керівнику Офісу Президента Андрію Єрмаку у справі "Династія" і одночасний вихід інтерв’ю Юлії Мендель американському журналісту Такеру Карлсону – варто читати не як дві новини, а як один симптом. Симптом стану, у якому опинилася Україна за чотири-п’ять місяців до моменту, коли вікно стратегічних можливостей у Вашингтоні почне закриватися. Спробуємо реконструювати цю геополітичну рамку – не для того, щоб когось виправдати чи звинуватити, а щоб побачити простір, у якому Київ реально може діяти. Адміністрація Дональда Трампа має конкретний електоральний дедлайн – проміжні вибори до Конгресу в листопаді 2026 року. Команда Стіва Віткоффа і Джареда Кушнера ще в лютому прямо попереджала українських партнерів: політичного капіталу президента для зовнішньополітичних рішень буде ставати менше з кожним місяцем наближення до виборів. Сам Володимир Зеленський тоді ж публічно констатував: "Вибори для них точно важливіші. Не будемо наївними". Це не конспірологія, це публічно зафіксована позиція української сторони щодо мотивації американського партнера. Окремим, але паралельним чинником є чинник Пекіна. Цього тижня в столиці КНР відбуватиметься чергова зустріч на високому рівні, на якій тема Росії та України, за оцінками експертного середовища, неминуче буде підіймана китайською стороною. Конкретики – у вигляді нових переговорних форматів з участю Пекіна і Брюсселя – найімовірніше, не буде: такі формати оформлюються місяцями. Реалістичний горизонт появи нової архітектури – чотири-п’ять місяців. Це означає, що адміністрація Трампа має приблизно те саме вікно, щоб зафіксувати власну версію врегулювання – інакше центр ваги переговорів почне зміщуватися, і американський президент перестане бути єдиним архітектором процесу. Звідси випливає логіка прискорення з боку Вашингтона. Йдеться не про повноцінну угоду з гарантіями безпеки – таку угоду за чотири-п’ять місяців підготувати неможливо. Йдеться про повернення до базової рамки 28-пунктного плану, оприлюдненого в листопаді 2025 року, який Центр стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS) у своїй аналітичній записці охарактеризував як такий, що значною мірою відображає переговорну позицію Москви. У публічному просторі цей документ продовжує називатися "планом Віткоффа", але його змістовне ядро формувалося значно ближче до Кремля. Саме до цього ядра адміністрація Трампа намагається повернути переговорний процес – у форматі, який можна було б представити американському виборцю як "припинення війни". Чому Москва йде ва-банк саме зараз Парадокс поточного моменту полягає в тому, що Кремль посилює переговорний тиск у ситуації, коли його позиції на полі бою об’єктивно слабшають. За оцінкою Інституту вивчення війни (ISW), весна 2026 року для російської армії складається гірше, ніж навіть кінець 2025-го: за квітень російські сили втратили контроль над приблизно 116 кв. км території, весняно-літній наступ проти "поясу фортець" на Донеччині не приніс значних оперативних здобутків. Помічник Володимира Путіна Юрій Ушаков 7 травня повторив лютневий ультиматум про виведення українських військ з підконтрольної частини Донбасу – тобто Москва вимагає на переговорах того, чого не зуміла досягти силою. Це не випадкова поведінка. У Кремлі добре розуміють, що часове вікно працює не на них. Технологічна деградація російського військово-промислового комплексу прискорюється – імпортозаміщення критичної електроніки виявилося значно складнішим, ніж декларувалося. Економічна залежність від Китаю набуває характеру системного: Пекін методично перетворює Москву на сировинного постачальника, водночас витісняючи її з традиційних зон впливу. Внутрішня конкуренція в найближчому оточенні Путіна загострюється – не як підготовка до перевороту, а як боротьба за позиції в системі, що переходить у фазу тривалої стагнації. У цій ситуації Москва зацікавлена зафіксувати територіальні та політичні здобутки якомога швидше – поки вони ще номінально існують. За рік-півтора фронтова і економічна динаміка може унеможливити утримання нинішніх рубежів. Звідси – синхронізація позицій з адміністрацією Трампа, для якої швидке оформлення "миру" теж пріоритет, хоча мотиви відмінні. Збіг інтересів двох сторін, у кожної з яких власні дедлайни, створює унікальне переговорне вікно – саме те, у яке Україна не вписана як рівноправний суб’єкт. Конструкція пастки: дві лінії одного тиску На цьому тлі стає зрозумілою конструкція "подвійного удару" 11 травня. Йдеться не про доведену координацію – таких доказів немає. Йдеться про синхронізацію ефектів двох подій різної природи, кожна з яких самостійно мала би обмежений вплив, але разом вони створюють інформаційний фон, об’єктивно сприятливий для тиску на Київ. Перший елемент – підозра Андрію Єрмаку за частиною 3 статті 209 Кримінального кодексу України (легалізація майна, одержаного злочинним шляхом) у межах розслідування справи "Династія". Це правова процедура, що має власну процесуальну логіку: розслідування "Мідас" розгортається з листопада 2025 року, обшуки в Єрмака відбулися ще тоді ж, як і відставка з посади. Підозра 11 травня – закономірний наступний крок слідства, а не разовий політичний хід. Інституції працюють у межах закону, чинна презумпція невинуватості, остаточну оцінку дасть суд. Другий елемент – інтерв’ю Юлії Мендель Такеру Карлсону, опубліковане в той самий день. Зміст інтерв’ю – повний пакет наративів, які останні місяці циркулюють у російських державних медіа: твердження про нібито готовність української сторони "віддати Донбас" на переговорах у Стамбулі 2022 року, припущення про вживання президентом наркотиків, теза про "головну перешкоду миру". Принципова деталь: Юлія Мендель була прес-секретаркою у 2019–2021 роках, на стамбульських переговорах присутня не була, доступу до закритих нарад у режимі війни не мала. Її свідчення мають характер переказу, що в правовій термінології визначається як hearsay – і в будь-якій формальній процедурі не приймається. Третій елемент – фігура самого "журналіста". Такер Карлсон – людина з публічно відомою редакційною лінією, яка у 2024 році їздила до Москви брати інтерв’ю в Путіна і послідовно просуває проросійську оптику в американському інформаційному просторі. Один інформаційний продукт – чотири аудиторії: для російської пропаганди – готовий пакет для експорту; для частини американського ізоляціоністського табору – аргумент "Україна не варта нашої підтримки"; для критиків влади всередині країни – матеріал, що підіймає тему довіри до Президента; для переговорних команд – фоновий тиск на Київ. Така багатоадресність – ознака професійно зробленої інформаційної операції, навіть якщо її учасники працюють незалежно один від одного. Внутрішня вразливість Києва: чесна частина діагнозу Було б некоректно зосереджуватися виключно на зовнішніх чинниках. Внутрішня динаміка теж створила вразливості, якими сьогодні користуються опоненти. Після перших оприлюднень "плівок Міндіча" восени 2025 року існувало вікно для рішучіших кроків – кадрових, інституційних, комунікаційних. Часткова відповідь була дана: відставка керівника Офісу Президента, продовження роботи НАБУ і САП без втручання. Однак ширше оновлення управлінських ланок і відкритий діалог із суспільством щодо корупційних викликів розгорталися повільніше, ніж того вимагав темп зовнішнього тиску. Окрема проблема – комунікаційний фронт у західному, насамперед американському інформаційному просторі. Україна досі значною мірою орієнтується на "реактивну" модель: розбирати чужі наративи після того, як вони вийшли. У ситуації, коли частина американського медіа системно працює на проросійську оптику, реактивна модель програє за визначенням. Потрібна проактивна стратегія: формування власної рамки, проникнення в експертне середовище партнерів, робота з аудиторіями, які поки залишаються поза українським полем зору. Ще одна вразливість – на європейському треку. Перебудова європейської системи безпеки створює для України реальні можливості: формування механізмів спільних дій, виходу на ринок озброєнь, перспективи спільного заробітку. Це конкретика, яка важить значно більше за абстрактне "у нас є люди з бойовим досвідом". Проблема в іншому: пропозиція України Європі поза сферою безпеки досі недостатньо артикульована. Без чіткої відповіді на питання "навіщо Україна Європі" – у промисловому, енергетичному, аграрному, демографічному вимірах – однозначного "так" від європейських столиць не буде. Це, до речі, дуже просте пояснення того, чому процес євроінтеграції періодично пробуксовує: відповідь має формулюватися в Києві, а не очікуватися з Брюсселя. Попри все сказане, ситуація для Києва об’єктивно краща, ніж рік тому. Фронтова динаміка вперше за тривалий час складається на користь української сторони – повільно, важко, ціною колосальних зусиль, але складається. Європейський трек переходить у фазу інституціоналізації: програма PURL, спільні виробничі проєкти на зразок норвезького "довгого 155-го", нарощування потужностей всередині країни створюють активи, які не залежать від циклу голосувань у Конгресі США. Готовий снарядний завод на території союзника обійти ветом неможливо. А послаблення Росії має об’єктивний характер і вмонтоване в структурні процеси, які Кремль не контролює. Що означає це поєднання для переговорної позиції? Воно дає Україні право не приймати рамку "погодьтеся зараз, бо потім буде гірше". Гірше не буде – навпаки, через чотири-п’ять місяців переговорна архітектура може суттєво ускладнитися з появою Пекіна як третього гравця і можливою активізацією європейського формату. Сам факт того, що Москва намагається зафіксувати поточний стан зараз, є визнанням того, що часовий вектор не на її користь. Це не означає, що тиск зникне. Навпаки – літо 2026 року, ймовірно, буде періодом максимального натиску. "Подвійні удари" на зразок 11 травня будуть повторюватися – це випливає з логіки електорального дедлайну адміністрації Трампа і паралельного календаря Москви. Кожен такий удар бити буде по одній точці: внутрішня політична стійкість, готовність суспільства підтримувати президентську команду, кредит довіри партнерів. Відповідь має бути системною: інституційне зміцнення антикорупційної інфраструктури як активу, а не вразливості; випереджувальна комунікація у західному інформаційному просторі; артикуляція функціональної ролі України в Європі поза безпековим виміром; жорстка переговорна позиція, заснована на промисловій кооперації і фронтовій стійкості. Україна не визначає рамку моменту – її визначають американський електоральний календар, китайський геополітичний годинник і структурна динаміка російської деградації. Проте всередині цієї рамки існує реальний простір для маневру, який вимірюється швидкістю та якістю реакції на тиск. Літо 2026 року стане тестом саме на ці швидкість і якість. Ефект внутрішніх рішень, ухвалених сьогодні, суспільство зможе побачити приблизно через три-чотири місяці – тобто восени. До того моменту головним викликом буде не уникнення тиску, а вміння витримати його, не приймаючи рамки, яка перекреслює сенс трьох років оборони. Події 11 травня – не катастрофа і не випадковість. Це маркер моменту, у якому Україна перебуває. Маркер, який варто читати уважно: не для самозаспокоєння і не для паніки, а для холодного розрахунку власних можливостей. Тих самих чотирьох-п’яти місяців, які є не лише в Дональда Трампа, а й у Києва – щоб увійти в осінь з позицією, яка визначатиметься власною стратегічною ініціативою, а не реакцією на чужі удари.