«СВО по-османськи». Чим відгукується Україні та світові геноцид вірмен 1915 року, — авторська колонка журналістки NV Варвари Шолян

24 квітня відзначається День пам’яті жертв геноциду вірмен. Дату було встановлено на згадку про події 1915 року , коли у Османській імперії розпочалися масові арешти і депортації вірменських інтелектуалів і громадських діячів. Редакторка стрічки новини сайту NV.ua Варвара Шолян повертається у своїй авторській колонці до подій 111-річної давнини та провадить паралелі між вірменським та українським народами. Варвара Шолян Журналістка NV.ua За період 1915−1917, за оцінками істориків , загинули близько півтора мільйона вірмен. Вигнання, примусова ісламізація дітей, марші смерті до Сирійської пустелі, що супроводжувалися вбивствами, пограбуваннями і зґвалтуваннями, концентраційні табори для тих, хто вижив, — мине два десятиліття, і у серпні 1939-го, напередодні вторгнення до Польщі, Адольф Гітлер скаже своє сумнозвісне: «Хто сьогодні згадує про знищення вірмен?». Напередодні Першої світової війни статус вірмен, які проживали на території Османської імперії, був дещо суперечливим. Вони були зіммі - цим терміном позначалося немусульманське населення. Зіммі дослівно перекладається як «захищена особа», а фактично такий статус означав заборону на володіння зброєю, обіймання державних посад, свідчення в суді, навіть виїзд за межі певних регіонів. Були й специфічні заборони — право їздити верхи на конях мали лише мусульмани ( оскільки кінь вважався « благородною твариною»), для решти залишалися мули та віслюки. Зіммі обкладалися джизією — «платою за захист». Цей податок трактувався як матеріальний доказ лояльності немусульман мусульманській державі та її законам. Попри всі ці обмеження, вірмени відігравали важливу роль у економічному та культурному житті Османської імперії. Вірменська громада у Стамбулі налічувала близько 150 -200 тис. осіб і складалася переважно з представників інтелігенції - літераторів, музикантів, юристів, релігійних діячів. Вірмени займалися міжнародною та внутрішньою торгівлею й часто виступали посередниками між умовними Сходом і Заходом. Багато було і вірмен-фінансистів — і це часто дратувало мусульманську більшість, особливо у періоди економічного занепаду. А напередодні 1915-го Османська імперія вступила якраз у такий період. У Першу світову османи вписалися за Троїстий союз, і наслідки війни зрештою стали фатальними для всіх учасників коаліції. Німецька і Австро-Угорська імперії зазнали краху восени 1918 року, Османська протрималась трохи довше і припинила існування у 1922-му. Дещо більше пощастило Італії, яка зберігала нейтралітет, а навесні 1915 року перейшла на бік Антанти. Станом на квітень 1915-го справи в Османської імперії вже були невтішними — економічна криза, територіальні втрати внаслідок Балканських воєн 1912−1913 років, посилення соціальної напруженості. Все це авжеж суперечило амбітним гаслам молодотурків, що прийшли до влади через революцію 1908 року. Пантюркізм — ідея домінування турецької нації - був просто приречений почати шукати « внутрішніх ворогів», і таким ворогом обрали вірмен. Формальним приводом стали вірменські повстання проти османського гніту наприкінці XIX−на початку XX століть. Каталізатором стала Гамідійська різанина 1894−1896, внаслідок якої загинули від 100 до 300 тис. вірмен ( деякі автори навіть називають її першим етапом геноциду вірмен). У ніч проти 24 квітня 1915 року у Стамбулі ( тодішньому Константинополі) за наказом міністра внутрішніх справ Османської імперії Талаат-паші провідних діячів вірменської громади було заарештовано та запроторено до центрів тимчасового утримання поблизу Ангори ( нині Анкара). Після ухвалення у травні так званого Закону Техджир ( фактично — закону про депортацію) заарештовані були примусово переміщені, а більшість з них — зрештою вбиті. Серед депортованих і страчених були професор Стамбульського університету Діран Келекян, просвітник Ованес Арутюнян, літератори Даніел Варужан, Атом Ярджанян ( Сіаманто), Рубен Чілінґірян ( Севак) і навіть депутат османського парламенту, правозахисник Крікор Зограб. Знищення вірменської інтелігенції у історичних дослідженнях часто порівнюють з військовою стратегією «обезголовлення», коли насамперед усувається командування або вище керівництво. Події 24 квітня 1915 року запустили машину репресій. Спочатку вірмен депортували і знищували у східних провінціях Ван, Ерзерум і Бітліс, а вже у серпні 1915-го це відбувалося на всіх територіях з вірменським населенням. Ключову роль відігравала Тешкілят-і махсуса ( Спеціальна організація) — воєнізована розвідувальна служба, створена для проведення таємних операцій, на чолі з Бахаеддіном Шакіром. Вона складалася здебільшого із засуджених злочинців, яких звільняли з тюрм за умови, що вони « служитимуть державі» ( мимоволі напрошується « відправляться на СВО»). Вірменських чоловіків, які служили у османській армії, роззброювали і відправляли до так званих робочих батальйонів, де невдовзі вбивали. Тих, хто не був військовим, страчували під час депортацій. Масові страти намагалися проводити біля водойм, щоб було легше позбавлятися трупів. Кількість мертвих тіл була такою, що блокувала навіть найбільші річки, як-от Тигр та Євфрат. Французький історик Раймон Кеворкян писав , що наслідки давалися взнаки ще довго після подій 1915−1916 — забруднена вода спричиняла епідемії . Османський уряд наказував якомога швидше прибирати трупи, щоб запобігти фотодокументації, проте часто « загони смерті» так поспішали, що не дотримувалися цих вказівок і кидали тіла вбитих просто біля доріг. Тож чимало доказів депортації та масових страт збереглося. Група вірменських депортованих йде через Таврські гори, приблизно листопад 1915 року / Фото: Фото Арміна Т. Веґнера. Німецький літературний архів у Марбаху/Меморіальний музей Голокосту (США) Жінок та дітей, які становили переважну більшість депортованих, зазвичай не страчували одразу, а гнали через гори до концентраційних таборів у пустелі. Тих, хто не міг йти через виснаження або хворобу, розстрілювали або просто кидали напризволяще. У таборах Дейр-ез-Зор були знищені 150 тис. вірмен. Ще одним геноцидним способом розв’язання « вірменського питання» була примусова ісламізація. Інколи вірмени вдавалися до навернення до ісламу, щоб врятувати себе і свої сім'ї, але навіть такий шанс був доволі примарним — зазвичай османська влада наполягала на тотальному винищенні вірмен. Якщо навернення до ісламу все ж таки дозволялося, то це автоматично тягло за собою відмову від вірменського імені, заборону вірменської мови, а жінки мусили негайно укладати шлюби виключно з мусульманами. Для дітей створювалися спеціальні державні дитячі будинки зі суворими процедурами « перевиховання», аби позбавити їх вірменської ідентичності. Майно депортованих вірмен османська влада проголошувала « безхазяйним». Його облік мали вести спеціально створені комісії, але насправді вони були просто прикриттям для розграбування. Через побоювання, що ті, хто вижили після депортації, з часом повернуться, у лютому 1916 року в Османській імперії запустили ще одну хвилю масових вбивств вірмен. Проте здатність вірменського народу адаптуватися й вижити виявилася більшою, ніж на те очікували організатори геноциду. Завдяки ініціативі Ворбахавак ( Որբահավաք - дослівно « збір сиріт») вдалося знайти та повернути тисячі вірменських дітей, які опинилися в турецьких чи курдських родинах, у притулках або на просто вулиці. Інколи це була дуже складна місія — коли йшлося про дітей, які вже були навернені до ісламу, розмовляли турецькою і навіть могли не усвідомлювати власне вірменське коріння. Група з 1500 вірменських дітей у таборі біженців організації Near East Relief в Александруполісі. Греція, 1921–1922 роки / Фото: Міжнародний Комітет Червоного Хреста/Меморіальний музей Голокосту (США) Після закінчення Першої світової і поразки Троїстого союзу один з головних « ідеологів» геноциду вірмен Талаат-паша втік до Німеччини. 15 березня 1921 року він був застрелений колишнім військовим, вірменином Согомоном Теліряном. Вбивство Талаат-паші було лише частиною Операції Немезида, проведеної Вірменською революційною федерацією ( Дашнакцутюн). 17 квітня 1922 року у Берліні був застрелений колишній очільник Спеціальної організації Бахаеддін Шакір. У липні того самого року Немезида ліквідувала ще одного з тріумвірату пашів Ахмеда Джемаля ( Джемаль-пашу). Ізмаїл Енвер ( більше відомий як Енвер-паша) загинув у серпні 1922 року на території сучасного Таджикистану в бою з червоноармійською кавалерійською бригадою на чолі з етнічним вірменином Яковом Мелкумовим ( Акобом Мелкумяном). Основа версія — що Енвер-паша був вбитий кулеметним вогнем, але є й неофіційна, яка стверджує, що Мелкумов особисто зарубав його шаблею. В будь-якому разі, псевдопророцтво Гітлера не збулося і геноцид вірмен ( Մեծ Եղեռն - Метс Єґерн, «Великий злочин») не забутий і досі. Станом на 2025 рік масові вбивства вірмен 1915 року офіційно визнали геноцидом 34 держави, а також Святий престол. Заперечують геноцид вірмен Туреччина, Азербайджан і Пакистан. України в списку тих, хто визнав, немає. Вірменія, зі свого боку, офіційно не визнала Голодомор 1932−1933 років геноцидом українського народу. « Давайте, спробуйте знищити цей народ, — писав американський літератор вірменського походження Вільям Сароян у оповіданні Вірменин та вірменин, — це маленьке плем’я нібито неважливих людей, чия історія нібито скінчилася, чиї війни нібито програні, чиї книги нібито ніхто не читає, чию музику нібито ніхто вже не чує, чиї молитви нібито не промовляються. Спробуйте знищити їх. Уявіть, що знову 1915. Спробуйте знищити Вірменію. Подивимось, як у вас це вийде. Виженіть їх до пустелі із власних домівок. Лишіть їх без води й без хліба. Спаліть їхні будинки та їхні церкви. Ви будете певні, що вони не виживуть. Ви будете певні, що вони ніколи вже не сміятимуться. Ви будете цілком певні — але минуть роки, і ось вони знову, ці двоє, сидять собі в барі, і сміються, і розмовляють власною мовою ». Мабуть, кращого опису для народу, що виборює право на життя у імперської колимаги смерті, годі й шукати. Теги:   Війна Росії проти України Геноцид Вірменія вірменська діаспора Історія Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter