«Робота часто сниться. То стою біля могили, то несу труну». Монолог чоловіка, який займається похованнями під час війни

28-річний Ігор Середа очолює ритуальну службу в селищі Немішаєвому Бучанського району Київської області. У 2022-му він допомагав ховати загиблих під час окупації. Ще підлітком Ігор почав допомагати батькові, який працював у морзі. Коли батько помер. Ігор вирішив продовжити його справу. Монолог Ігоря Середи записала платформа пам’яті Меморіал для циклу «Люди, які працюють зі смертю». «Батько спитав: хочеш зайти в морг?» Малим я взагалі не замислювався, чим займається тато, а він не вдавався в подробиці. Для мене він був менеджером. Саме так я відповідав, коли в школі питали, ким він працює. Вперше мертву людину побачив, коли не стало моєї бабусі. На похорон ніхто не змушував іти, казали: як хочеш. Але я пішов. Страху зовсім не відчував. Якось ми їхали в лікарню в районі, де працював батько, і він спитав: хочеш зайти в морг? Погодився, бо було цікаво. Там саме робили розтин. Коли бачиш тіло, відчуваєш специфічні запахи, до яких не звик, стає страшно. Але виду я не подав. Запах не викликав блювотного рефлексу. Маю проблеми з носовою перегородкою, тому не дуже добре відчуваю запахи. У моїй професії це везіння. У підлітковому віці мені, як і іншим дітям, хотілося мати власні гроші. Якийсь час пробував роздавати листівки, а потім попросився допомагати батькові. Приблизно з 14 років у вільний час працював із ним. Поступово батько вчив мене всьому: як одягати покійних, як бальзамувати. Підлітком Ігор вперше побував у морзі / Фото: Ілюстрація: Марія Лонюк Бальзамування — це ж ціла наука. Спеціальний розчин розводять із водою. І шприцом вводять у тіло. Це приблизно літр рідини, зробити треба близько 50 уколів. Це дозволяє сповільнити процес розкладання тіла. Утім, зараз використовується більш професійний метод. Біля паху є дві великі артерії. Вони відкриваються, підключається спеціальний апарат, який викачує кров, а замість неї подає розчин. У дитинстві я мріяв бути юристом. Після школи вступив до Державного податкового університету в Ірпені. Навчався на військовій кафедрі. Коли був на четвертому курсі, в батька стався обширний інфаркт. Він тиждень пролежав у комі. Я весь час був поруч… А потім тато помер. Багато залишилося незакритих замовлень — люди вже дали завдаток за пам’ятник, чекали. Я не міг підвести клієнтів… Перевівся на заочне відділення і зайнявся ритуальними послугами. 24 лютого 2022 року о четвертій ранку подзвонив знайомий: «Війна почалася». Не повірив, поки не включив телевізор. Ми з хлопцями одразу поїхали заправляти машини. Того ранку встигли ще провести одне поховання. Поки працювали, над Гостомелем уже гуділи вертольоти, було чути вибухи. Після роботи поїхали у військкомат, але там сказали, що всі вже виїхали. Тоді ми зібралися в Будинку культури в Немішаєвому — створили самооборону. З першого ж дня почали патрулювати район… Потім — окупація. Страшних моментів було багато. Кожен проїзд повз ворожий блокпост — це як гра зі смертю. Наведені автомати… Вони не говорили, а просто цілилися. Якось я поїхав додому погодувати кота, перевірити, чи ціла хата. Вже сутеніло. Їздили тоді без світла, могли лише на секунду включити фари, щоб зорієнтуватися на місцевості. От їду, машина підстрибує на горбу і я бачу — метрів за 100 від мене російський бронетранспортер. Почали стріляти в мій бік. Але не прямо в мене, а трохи вище. Встиг крутнути кермо, вискочити з машини і перестрибнути через паркан. Коли ще був зв’язок, люди дзвонили і диктували адресу, за якою був покійник. Ми намагалися доїхати всюди, де можливо, щоб поховати загиблих по-людськи. Якщо вдавалося, забирали тіла на цвинтар. А в ті дні, коли ми не могли проїхати повз російські блокпости, люди ховали рідних у дворах. Кожне поховання ми намагалися фіксувати. Як тільки була можливість, ставили хрести з іменами. Я знав: окупація закінчиться і люди шукатимуть своїх рідних. Про звільнення ми дізналися під час наших таємних зборів. Селище розбили на сектори, у кожному була відповідальна людина. Ми збиралися у визначеному місці, щоб розуміти, кому потрібні ліки, де закінчується їжа. І ось їдемо на збори — і бачимо машину з українським прапором. Потім заїхали БТРи. Це була наша розвідка чи ДРГ. Розпитали нас про обстановку. А за кілька годин почала заходити техніка Нацгвардії. Тоді вперше за довгий час прийшло відчуття, що можна перестати боятися. Перед повномасштабним вторгненням нам привезли фуру трун. Близько 40 штук. За час окупації всі вони розійшлися. Після звільнення столичного регіону подзвонив постачальнику. — Нам потрібні труни. Зможете привезти? — Приїжджайте і забирайте самі. Я їх до вас не довезу. Я зібрав усі гроші, що мав, випросив у знайомого десятитонну вантажівку і через підірвані мости поїхав. Поки ми вантажили труни, зателефонували з Бучі: «Треба допомогти збирати тіла». Ми працювали на межі людських можливостей, збирали по 30−40 тіл за день. Роботу починали о сьомій-восьмій ранку. Закінчували о 23-й. Після звільнення Київщини. Ексгумація тіл загиблих / Фото: Ілюстрація: Марія Лонюк Пам’ятаю, як одного дня приїхали за вказаною адресою. Там була невеличка ямка, з якої стирчала кисть руки. Коли почали викопувати, ніяк не могли витягнути тіло. І я зрозумів, що на ньому лежить ще одне. Почали розкопувати вшир. Всього з тієї ями дістали шість тіл. Вони вже почали розкладатися, працювати треба було ювелірно, щоб не відірвалися кінцівки. Нам видали комбінезони, які не пропускають вологу. На обличчя вдягали медичні маски. Але вони не рятували від запаху розкладених тіл. Їх розкопували лопатами, витягали тросами. Складали в спецпакети й звозили на кладовище на вулиці Депутатській у Бучі. Там їх перевантажували в рефрижератори та розвозили по моргах. Багатьом ми допомагали знайти тіла: обдзвонювали штаби, мали свої чати, куди скидали фотографії з моргу — особливі прикмети, татуювання. Одна бабуся знала, що її сина вбили. Щоб знайти тіло, відкривала всі спецпакети — шукала його. Коли знайшла, поклала йому в кишеню носову хустинку — так його позначила. Місце поховання одного з убитих назвав російський окупант, якого взяли в полон. Показав місце, де людину прикопали. Коли ми приїхали, тіла вже майже не було. Лише кістки. Тіла збирали до зими. Жодного разу не виникало думок, щоб усе покинути. Я відкопував тіла, бо це мав хтось робити. У моїй справі правила постійно змінюються: то свідоцтва про смерть видають у сільрадах, то лише в РАЦСах. А з пам’ятниками взагалі окрема історія. Треба тримати в голові сотні нюансів: розміри тумб, товщину арок, види каменю. На все різні ціни, і їх треба знати. Зараз модні пам’ятники із фотоскла. Їх встановлюють між двома колонами або врізають у камінь. На плити частіше почали клеїти QR-коди: наводиш телефон — і переходиш на сайт із біографією людини. Найдорожчий пам’ятник, який ставив, коштував близько 250−300 тисяч гривень. Це було замовлення родини загиблого військового. Ми везли його в Сумську область. Сума така велика через матеріал і складність роботи. Там було два величезних полотна фотоскла — 160 на 70 сантиметрів, а між ними — дорогий мармур. Мати загиблого хотіла, щоб на мармурі викарбували вірш. У ньому було 1400 символів. Робили глибоку піскоструйну вибивку букв, а потім вкривали їх сусальним золотом. Кожна літера обійшлася в 28 гривень. Над цим об'єктом працювали пів року. Все зробили, а потім їхали заливати бетон, тиждень жили в Сумській області, щоб усе змонтувати. Найважливішим проєктом для мене стала Алея Слави в Немішаєвому. Ми самі все розробляли. Взяли за зразок ту, що в Бучі, але трохи переробили. Там між могилами засипана земля, а в нас люди сказали: «Ми так не хочемо, бо тоді до могили важко підійти, щоб поцілувати фото чи покласти квіти». Тому ми все виклали бруківкою. Алея Слави в Немішаєвому / Фото: Ілюстрація: Марія Лонюк Деякі сім'ї хочуть для свого захисника щось особливе, унікальне. Але в однієї родини є змога поставити цілий « мавзолей», а в іншої ледь вистачає на маленьку плиту. Доводилося годинами пояснювати, чому на Алеї всі могили мають бути однаковими. Хлопці лежать плече до плеча, рівні у своєму подвигу. Робота була важкою і фізично. Знімали ґрунт, потім по дві машини бетону заливали за раз. А тоді треба було чекати, щоб воно все встоялося. Кілька місяців працювали до ночі під прожекторами. Руки в бетоні, а на телефон постійно скидають макети фотоскла, вірші. І треба все перевірити, бо це ж на віки робиться. Інколи маємо по п’ять поховань на день. Морально це виснажує. Найстрашніше — збирати розірвані тіла. Наприклад, коли людину збив потяг. Робота часто сниться. То когось ховаємо, то стою біля могили чи несу труну. На похоронах стараюся не плакати. Але не можу стримати сліз, коли ховаємо дітей або тих, кого знав особисто. Люблю свою роботу за те, що вона важлива. Це те, без чого ніхто не зможе обійтися. По-друге, тут є стабільність. Якщо день не дуже завантажений, то працюю переважно до обіду — похорони зазвичай закінчуються до 14−15 години. Найкраще перезавантаження для мене — риболовля. Щоб виїхати кудись подалі, й обов’язково без телефону. Теги:   Київська область Буча Війна Росії проти України Перепоховання Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter