UA24 — Новини України

Як міліцейський спецбатальйон перетворився у корпус Сил оборони – до 12-ї річниці створення NV розповідає історію Азову. Ця історія почалась у травні на українському півдні, зокрема в Маріуполі. І, як сподіваються багато з її героїв, колись у це місто й повернеться. Буде це в травні чи в якомусь іншому місяці року — не важливо. Початок не був масштабним — в Києві його навряд помітила хоч сотня людей. Але він дав старт тривалої і багато в чому показової для країни історії. Нині вона продовжується на гарячій ділянці фронту під Добропіллям, на північ від Покровська, а деякі її герої відомі навіть за межами України. 5 травня 2014 року у Бердянську рішенням міністра внутрішніх справ України був створений батальйон патрульної служби Азов. Хоча спочатку назва була дещо іншою — Азов’я. За два дні проросійські бойовики обстріляли з автоматів під Маріуполем автобус батальйону. Проте десяток молодих хлопців у чорній формі, що перебували всередині, далі відсіч: одного з нападників вбили, ще двох полонили. Одним з цих останніх виявився такий собі Ігор Хакімзянов, «командир народної армії ДНР», що раніше роззброїв частину українських бійців-десантників. З цих людей в чорному почався Азов — батальйон, полк, потім — бригада, а зрештою й корпус. На старті у батальйоні зібралась різні люди: близько двадцяти київських футбольних ультрас, трохи таких самих фанатів з Черкас, четверо львівян, також декілька учасників Євромайдану. «Дуже різношерста публіка», — розповідає тепер NV офіцер 12-ї бригади Нацгвардії Азов із позивним Спайдер, який був серед перших азовців. Проте всі, за його словами, хотіли захистити свою країну: «Також був азарт — довести собі самому, що ти можеш не сидіти вдома». Минуло не більше місяця, і батальйон, який остаточно став Азовом, відіграв ключову роль у справжній бойовій операції. На чолі зі своїм ідеологом та організатором Андрієм Білецьким, харків'янином, колишній політв'язнем та лідером організації Патріот України, люди в чорному долучились до звільнення від проросійських бойовиків Маріуполя. Колишні футбольні фанати, що перетворились на легкоозброєну піхоту, виявились готовими до швидких та рішучих дій — троє ворогів було вбито, 38 затримали. З українського боку поранення отримали четверо, один з яких — важке. « Приїхали і зробили те, що треба — можливо, не розуміючи всіх ризиків, — пригадує Спайдер. — Але ніхто не боявся». Азовці тренуються на узбережжі Азовського моря напередодні великої війни / Фото: "Азов" До батальйону постійно долучались нові люди і вже в середині серпня там сформували три роти і мали близько 50 бійців. Роздобули першу техніку, — вживану МТП, машину техдопомоги на базі радянського гусеничного бронетранспортера 1950-х. Далі з’явилась більш потужна зброя. А потім, після декількох відносно дрібних операцій, більшу частину Азову командування доправила звільняти Іловайськ. На базі залишилось лише шестеро. « Ми всі сиділи щоніч, не спали і нам було сумно — тому що нас не взяли, — згадує Спайдер. — Весь Азов поїхав, а ми просто помахали і пішли на базу». З Іловайську батальйон вивели до Маріуполя — саме перед тим, як решта українських підрозділів, що вели бої в цьому районі, опинились у котлі. Восени 2014-го Азов увели до складу Нацгвардії та перетворили на полк. Далі почались важкі позиційні бої - Мар'їнка, що на захід від Донецька, а потім — Широкине, селище на схід від Маріуполя на узбережжі Азовського моря. Район біля останнього надовго перетворився для Азову на передову. А потім настав час так званого « перемир’я». Рух підрозділу, як пригадує Спайдер, зупинили в момент, коли треба було йти вперед. «Це демотивувало нас, тому що ми розуміли: не можна це перемир’я робити», — додає він. Восени 2014-го Білецький, несподівано для багатьох, опинився у Верховній Раді як мажоритарний депутат від одного з київських округів. « Я знав Андрія [ Білецького ] у трьох ролях: у 2014-му як командира Азову, потім політика, і тепер командира корпусу, — розповів NV раніше Микола Абдула Волохов, давній побратим засновника Азову. — Він найкраще проявляє себе саме на війні: це його стихія». Проте зв’язок зі своїм полком Білецький намагався регулярно підтримувати, приїздив, спілкувався з підрозділом, піднімав проблемні питання. У березні 2015-го, після оголошення « перемирʼя» і виходу підрозділу з Широкиного на другу лінію, Азов організував у Юрʼївці поруч з Маріуполем навчальний командно-штабний курс. Готувати військових приїхали чотири інструктора з США і Канади. Група азовців у паузі між боями в оточеному Маріуполі / Фото: "Азов" « На курсі був зібраний увесь командний склад Азова — 44 людини, — розповідав про це пізніше сам Прокопенко. — Після закінчення курсу ми пішли з новими знаннями на бойове злагодження на полігон. Тоді закінчилася війна у форматі „стінка на стінку“ і „натовп на натовп“, і ми розуміли, що нам терміново потрібно ставати з невійськових людей військовими». Сам Прокопенко очолив Азов у липні 2017 року. Таким чином, він став наймолодшим командиром такого підрозділу в історії Нацгвардії та ЗСУ. « Нас навчали не радянській системі. Мені з цим було простіше — я її просто й не знав», — розповідає у розмові з NV підполковник Богдан Грішенков, нинішній командир 12-ї бригади Азов, який прийшов у підрозділ солдатом мінометного взводу 8 травня 2015-го. У підрозділі запровадили сержантську школу і офіцерські курси. «Концепція сержанта в Азові різко відрізнялася від армійського стандарту: не „якийсь прапорщик, що щось списує“, а лідер, що має слово і забовʼязаний мати свою думку перед офіцером, якщо є суперечливі момент», — додає комбриг. Із приходом Редіса на посаду командира дисципліна стала визначальною характеристикою Азова. Прокопенко знав: щоб досягнути значних успіхів, підрозділ має постійно розвиватися, вдосконалюватися. На цьому він і зосередив свою увагу. Так само новий командир полку заохочував бійців, зокрема і на власному прикладі, займатися спортом — фізична підготовка для азовців завжди була вкрай важливою. А ще з тих часів у Азові побутує звернення один до одного « друже», замість « пане», — і навіть для Прокопенка в цьому питанні виключень не роблять. Чому азовців обмежували? Бо росіяни доволі успішно створити їм імідж неонацистів. Так само час від часу оцінювали Азов в західній демократичній пресі та в істеблішменті. Сам Білецький заперечував зв’язок із нацизмом і використання Азовом нацистської символіки. Багато азовців згадувало, що офіційна влада довгий час обмежувала можливості розвитку полку, — той зрештою здобув визнання як частина Нацгвардії, підпорядкованої МВС, але не мав доступу до важкого озброєння та сучасних західних зразків зброї. Антон Шеховцов, дослідник ультраправих рухів, погоджується, що російський наратив про « нацистів» роками блокував постачання західної зброї підрозділу — аж поки у червні 2024-го Азов не пройшов перевірку Держдепу США, і доказів якихось порушень у цій сфері американці не знайшли, а тому заборону скасували. Meta ще раніше, у 2022-му, видалила онлайн-ресурси Азову зі списку заблокованих організацій. Владислав Доцент Дутчак, лейтенант Азову і доктор філософії, пригадав, що під час допитів у полоні росіяни звинувачували його в використанні «нацистської символіки» через шеврон. У відповідь він звернув увагу конвоїрів на те, що їхні руки були вкриті тату з рунами і езотеричним знаком Чорне сонце, що був популярним у Третьому рейху. «Наступного разу, коли мене привели на допит, ті самі хлопці вже закотили рукави», — розповів Дутчак. І нагадав, що в Азові з перших днів служили грузини, вірмени, євреї, кримські татари, білоруси. «Єдина ідеологія, яку може мати професійна армія, — захист державності України», — пояснив лейтенант. Повернення з полону (на фото — Богдан Кротевич, колишній начштабу 12-ї бригади НГУ Азов) / Фото: "Азов" Зрештою у 2016−2017 роках дві ротно-тактичні групи полку виїздили на демонстраційні дії до придністровського кордону — відпрацьовували протидію диверсантам, виставляли мобільні блокпости, проводили показові навчання. У 2019-му Азов мав перший бойовий виїзд у складі 30-ї механізованої бригади ЗСУ на Світлодарській дузі, — його бійці провели дев’ять місяців на позиціях. Наступні два роки полк виконував завдання у складі угруповання снайперської та контрснайперської боротьби по всій лінії зіткнення в Донецькій і Луганській областях. У 2021-му Грішенков, тоді вже командир роти, виїздив в Очеретине за Авдіївку — розгортали бойові порядки, визначали рубежі. Були навчання в Луганській області поблизу кордону з РФ. І по тій дорозі противник наступав вже в 2022-му році, додає він. Перед повномасштабним вторгненням Азов відповідав за протидесантну оборону узбережжя від Запорізької області до Широкиного. І майже з перших годин 24 лютого 2022-го полк опинився під ударами. « Коли їхав [ зранку 24 лютого ] з дому по тривозі, я не вірив, що це взагалі відбувається — поки біля розташування не вибухнуло щось велике», — згадує Грішенков. А потім спрацювали механізми підготовки, і полк почав діяти за попередніми планами. Головним завданням стала оборона Маріуполя, — місто утримували 1,4 тис. азовців разом із морською піхотою, прикордонниками та нацгвардійцями. Загалом близько 4−4,5 тис. бійців проти російського угруповання чисельністю 14−20 тис. Місяць тривали вуличні бої. У березні росіяни замкнули кільце навколо Маріуполя. Залишився один шлях підтримки — повітрям. 21 березня два гелікоптери Мі-8 здійснили перший успішний рейс на меткомбінат Азовсталь — останній осередок оборони міста: через 100−120 км окупованої території доставили боєприпаси, вивезли дев’ятьох поранених. Далі рейси продовжилися — 25, 27, 29, 31 березня, ще кілька в квітні. Під час одного з них, 31 березня, окупанти збили Мі-8 з пораненими. Загинули три пілоти і всі, хто перебував на борту. У той самий час Білецький долучився до ризикованої операції, спланованої ГУР МО, ЗСУ та ветеранами Азову — спроби прориву до Маріуполя. Тоді колона з 20 одиниць техніки та десантом просунулась на 10−15 км вглиб окупованих земель убік міста, але була зупинена щільними обстрілами росіян і врешті відступила. « Тоді дійсно була спроба деблокування, — розповідав NV раніше на умовах анонімності один з високопоставлених співробітників ГУР. — Але її перервали, тому що встало питання не тільки заходу в Маріуполь, який був оточений росіянами, але й виходу з нього. Бо вихід був майже неможливий». Натомість гелікоптери продовжували летіти. І на Азовсталь разом із боєприпасами прилітали люди — азовці, що вже давно пішли у цивільне життя: таким чином на Азовсталі опинилось понад п’ятдесят нових « старих» бійців. Прокопенко командував обороною всього угруповання Маріуполя — хоча формально це не входило в його повноваження. «Людина взяла на себе відповідальність за велику кількість підрозділів. Але Редіс її тягнув, — каже Грішенков. — Я певен, що ми живі тільки тому, що нами командував Редіс». 20 травня 2022-го, після 86 днів оборони ( 82 з яких — у оточенні), близько 2,5 тис. захисників, серед яких було понад 900 азовців, залишили Азовсталь за наказом Володимира Зеленського по гуманітарному коридору, погодженому за участю ООН. І потрапили у полон. На той момент на Азовсталі були сотні поранених, зокрема важкі та неходячі. Це різко звужувало можливості для будь-якого прориву й робило шанси на вихід мінімальними. У ніч на 29 липня 2022 року в одному з бараків Оленівської виправної колонії на окупованій території Донеччини пролунав вибух. Саме там знаходились майже 200 полонених контрактників полку Азов. Загинули 53 людини, понад 130 отримали поранення. « Я спав на верхньому ліжку. У мене відірвало пальці, уламки по тілу. А людина, що була піді мною, друже Август, згорів. Просто згорів», — пригадує Грішенков. Він вийшов з полону 21 вересня 2022 року — по обміну, через чотири місяці. «Вважаю, що відбувся „легкими“ спогадами», — пояснює комбриг, маючи на увазі тих азовців, хто досі перебуває в полоні. Тоді ж росіяни звільнили Прокопенка разом з іншими командирами гарнізону Маріуполя та інтернували їх до Туреччини. Теракт в Оленівці досі офіційно не розслідуваний міжнародними органами — у Росії заблокували доступ до місця подій незалежним експертам ООН. Один з бійців Азову керує БПЛА / Фото: "Азов" За весь час полону сто двадцять дев’ять азовців отримали вигадані вироки « за тероризм» та строки від 15 до 20 років позбавлення волі за рішеннями « судів» на окупованих територіях. Після виходу з полону Спайдер повернувся в підрозділ. Реабілітація — і одразу служба. Перше, що побачив у частині - велике шикування на плацу на дев’яту річницю підрозділу. «Ого, як розрослися. Значить, все нормально», — подумав він. Наприкінці 2022-го Азов розпочав відбудову — знову практично з нуля, але вже з іншим досвідом. На контрнаступ влітку 2023-го підрозділ виходив як батальйонна тактична група з однією радянською 122 мм гаубицею Д-30. «У мене в роті найважчим був [ гранатомет ] РПГ-7 і кулемет», — розповідає Грішенков. У липні 2023-го з Туреччини на батьківщину повернувся Прокопенко та інші офіцери, яких інтернували разом із ним. А вже у серпні Азов перетворили на бригаду, яка спочатку, не маючи ще повного комплекту, перебувала на Лиманському напрямку, в Серебрянському лісництві. Далі - поступове нарощування людьми і технікою. 7 березня 2025-го у складі Нацгвардії офіційно було створено 1-й корпус НГУ Азов, основою якого стала однойменна 12-та бригада, — там сама, у яку перетворився полк. До корпусу увійшли ще чотири бригади: Буревій, Червона Калина, Кара-Даг і Любарт. Командиром з'єднання призначили Дениса Прокопенка, який передав командування 12-ю Грішенкову. У серпні 2025-го корпус отримав зону відповідальності на Покровському напрямку — саме там, де противник здійснив прорив у бік Добропілля. Військовий експерт Олександр Коваленко, який детально аналізував структуру Азову, формулює головну відмінність підрозділу від більшості інших формувань таким чином: в Азові людей слухають. Не тому що так записано в статуті - це «вкорінено» в культуру підрозділу. Тому людину з навичками пілота дронів не відправлять штурмувати опорний пункт, так само як і бійця, що розуміється на техніці. «Ось до чого людина тягнеться, що вона може — ось там вона і буде», — пояснює експерт. У більшості підрозділів Сил оборони, додає Коваленко, командир — це людина, що «найрозумніша і все знає». В Азові такого, за його словами, нема. Головний сержант 12-ї бригади з позивним Мактавіш пояснює це просто: в Азові командирів не призначають — їх вирощують. Також у бригаді створили власну хорунжу службу — подібною можуть похвалитись лише лічені підрозділи Сил оборони. Вона веде ідеолого-психологічну роботу, а ще й супроводжує бійців скрізь. Навіть загиблі азовці залишаються у полі зору хорунжих: служба бере на себе все — логістику поховання, оформлення документів, присутність представника підрозділу на церемонії. А далі допомагає родині. Саме ця робота пояснює один із найнижчих показників Азову щодо самовільного залишення частини. «Підрозділ повинен кожного дня ставати сильнішим», — завершає Грішенков. Теги: Бригада Азов повномасштабне вторгнення Маріуполь Оленівка