Повномасштабка і 1990-ті. Як зараз важко нашим батькам

Старший науковий співробітник Інституту фізики НАН України. Нині у лавах ЗСУ Їхнє покоління продовжує вигрібати найважчі і найдраматичніші моменти цього клятого немилосердного і несправедливого світобуття. Щоразу, коли до широкомасштабки я міркував про долю покоління наших мам і тат, я був певен, що нам пощастило більше, ніж їм. Їхня молодість і найпродуктивніша зрілість припали на роки стрімкої зміни усього, що вони вважали стабільним та прогнозованим. Річ була не тільки в матеріальних труднощах, а й в ціннісному світогляді — у що вірив, на кого рівнявся, до чого прагнув і що вважав метою. В один момент усе перевернулось не просто з ніг на голову, а було перемелено через м’ясорубку соціально-економічних потрясінь, гіперінфляцій, відсутності елементарних побутових речей та шаленого браку будь-яких продуктів. Коли в нас із дружиною з’явився Марк і я вперше відчув на собі стан « дитина не вимикається і не ставиться на паузу», коли почав планувати усе — від сну до кар'єрних перспектив — з урахуванням наявності абсолютно безпорадної людини поруч, становище покоління наших батьків мені здалося взагалі відчайдушним. Питання — чи зміг би я прогодувати дитину в 90-ті? Поставити на ноги? дати освіту? Не заплутатися в настановах, коли маля питає «мама, тато, а ви ж обоє працюєте з ранку до ночі. А чому тоді у нас немає машини?» — уявлялися мені просто нездоланними. Не було масла і м’яса. Не було уявлення, як жити тиждень на одному борошні, яке батько дістав десь на шабашках, на яких він, фактично, назавжди і зник. Кілька в томаті вважалася делікатесом, мандарини — тільки на новий рік. Шоколадка — раз на кілька тижнів, та й ту ми ділимо на десяток частин. У інших дітей є Денді і кольорові яскраві пенали, а в тебе радянський пластмасовий, і можна в гості прийти тільки подивитися, як граються інші. Одяг — аби був, взуття — яке є і не по розміру. І весь час всі діти були самі, бо мами і тата постійно на офіційних, але взагалі не оплачуваних роботах, а ввечері та вночі — на неофіційних, інколи принизливих, зате які не давали померти з голоду і холоду. Ні, я б не вивіз. Ба, більше. Попри вищеописане, в абсолютної більшості наші батьки забезпечили нам найщасливіше дитинство. В тому числі, і моє. Бо про відсутність масла, будь-яких грошей по пів року, сльози вночі з думкою « чим зранку годувати родину», перешив старого одягу на новий, бартер, торгівлю на ринках і розвантажування вагонів в кінці робочого дня, ручне виготовлення костюмів на свята та пошук невідомо де грошей на книги, освіту та музичний інструмент, бо дитина захотіла ходити в музикалку — про все це я дізнався вже в зрілому віці. І отетерів. Ольга Лазаренко Коли (не) закінчиться війна. П’ять речей, які варто враховувати, плануючи майбутнє сьогодні А до того жив і горя не знав. В любові і піклуванні. Не відчувши ні разу ані голоду, ані холоду, ані справжніх злиднів. Все здавалося нормою. Нормою, що трималася на сталевих нервах, недоспаних світанках і якійсь фанатичній впертості та впевненості, що вигребти можна. Я б, напевне, не вигріб. А потім почалась широкомасштабка. В якийсь момент мені здалося, що поколінню 1990-х пощастило більше, ніж нам. Все ж, їм на голови не падали ракети, а росіяни не заходили стрункими колонами поміж висоток, розстрілюючи впритул цивільні машини з написами Діти . А потім у мене на залишках мобільного зв’язку відбувся один з найважчих в житті діалогів: — Алло… Мам. Чуєш. Ми лишаємося на ніч в Ірпені. — Я… я не знаю. Наші підрозділи відійшли. Ми поки лишаємося тут. Я б ніколи не хотів почути від Марка те, що чула тоді моя мама від мене. І пережити те, що пережила вона. Їхнє покоління продовжує вигрібати найважчі і найдраматичніші моменти цього клятого немилосердного і несправедливого світобуття. Яке відправляє покоління їхніх дітей на широчезний фронт. І яке споруджає їхнім же дітям гранітні монументи під жовто-синіми стягами з чорними стрічками. А у нас є шанс всього цього жаху уникнути і не пережити власних малих. Це, погодьтеся, в нинішніх умовах чудова опція. І я вітав свою маму, Наталію Сененко із днем народження такими словами: Сорі, що не зміг приїхати. У нас тут багато роботи. Щоб твій онук не спав в коридорі і уявляв росіян просто абстрактним абсолютним злом, а не бачив їх та їхні вбивчі поробки наживо. Бажаю нам перемоги. Щоб всі діти вашого покоління повернулись додому. І щоб онукам ніколи не довелося переживати ані 1990-ті, ані широкомасштабки. А ми все обов’язково вивезем і вигребем. Текст опубліковано з дозволу автора Теги:   Війна Росії проти України Антон Сененко Виховання Бойові втрати Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter