Побиття, катування, наруга. Журналісти розповіли історію дівчини, яка звинувачує матір у жорстокому поводженні, а братів — у зґвалтуванні

Нещодавно у соцмережах викликала великий резонанс історія дівчини, яка розповіла, що її брати, які наразі служать у 3 ОШБр ґвалтували її протягом кількох років у дитинстві, а родичі вбили її старшу сестру. Журналісти Бабель провели розслідування. Героїня історії 31-річна Надія Вікарій звинувачує свою матір Тетяну Саннікову та родину у жорстокому поводженні, побитті, насильстві, а також у вбивстві старшої на рік сестри Даші, а двох старших братів у нарузі сексуального характеру та зґвалтуваннях. Тригером для її розповіді стало відео Третьої штурмової бригади, опубліковане рік тому в YouTube про матір, яка « відпустила на війну сім синів». Наразі відео видалене з каналу. Журналісти видання Бабель вирішили дізнатися, чи правдива історія, розказана дівчиною на ім'я Надія Вікарій у Мережі Threads, і провели власне розслідування на Житомирщині, де жила її родина. Вони опитали свідків подій 20-річної давнини, підняли шкільні документи, поспілкувалися з однокласниками, а також зустрілися із самою Надією Вікарій. Історія, розказана журналістами , вразила користувачів соціальних мереж і вкотре підняла питання байдужості суспільства, ставлення до дітей в українських родинах як до власності та спільної відповідальності за долі дітей. Надія Вікарій була восьмою дитиною у багатодітній сім'ї Тетяни Саннікової, яка загалом народила 12 дітей: двоє доньок від першого шлюбу, і 10 дітей від другого шлюбу, з них вісім — сини і дві доньки. Другий чоловік Дмитро Вікарій із родиною постійно не жив. Матір неодноразово потрапляла в поле зору ювенальних органів через неналежний догляд за дітьми. У 1995 році дітей у неї вилучили: старших передали до інтернату, молодших — до дитячого будинку. Надія показала журналістам свою особову справу, в якій йдеться, що дітей вилучили через антисанітарію у квартирі, самі ж діти були голодні, спали на підлозі та часто залишалися без нагляду дорослих. У 2003 році Тетяну Саннікову навіть засудили за жорстоке поводження з дитиною, ймовірно мова йшла про доньку Дашу, тим не менш у тому ж році Тетяні Санніковій дітей повернули, родина отримала велику квартиру у Бердичеві, а діти пішли навчатися до школи. Однокласники Надії у розмовах із журналістами згадують, що вона неодноразово приходила до школу синцях та саднах, була постійно голодна. Також пригадують, що матір по-різному ставилася до синів і доньок. Якщо сини були доглянутими, то доньки завжди виглядали бідними та голодними. « Всі опитані однокласники добре памʼятають, що Надя постійно була голодна. Вони її жаліли і часто підгодовували: хто бутербродом, хто фруктами, хто кликав додому поїсти», — йдеться в статті. Окрема увага у статті зосередження на історії неодноразових зґвалтувань та смерті старшої сестри Наді Даші. Матір ще кілька років після її смерті продовжувала отримувати на неї допомогу. За словами Надії брати регулярно ґвалтували її та Дашу. « Надя говорить спокійно і майже буденно. Ні інтонація, ні міміка не видають сильних емоцій. Почав, за її словами, один зі старших — він примушував дівчат до орального сексу: посипав статевий орган цукром і пропонував дітям „солодке“. Насилля, як вона пам’ятає, почалося ще в Житомирі — коли їх забирали на вихідні. Ще більше, каже, знущань було в Бердичеві: їх, коли поодинці, коли обох, брат виводив у посадку неподалік дому і ґвалтував ( ідеться про примус до орального сексу). Пізніше, згадує дівчина, старший брат став залучати до цього процесу молодшого — він на той час ще не досягнув пубертату, тож спочатку, переважно, торкався дівчат і спостерігав. А вже в підлітковому віці, коли родина переїхала в село, почав ґвалтувати з проникненням, каже Надія. На той час вона вже була одна — сестра померла», — розповідається у статті. За словами Надії, дівчата скаржилися мамі на братів, проте та не вірила і додавала наруги над дітьми: змушувала ходити по дому голими, хапала за статеві органи, називала повіями. День смерті Даші Надія пам’ятає у дрібницях. Дівчат побили за те, що в домі нібито зникли 900 доларів. « Сестрам дали час, щоб піти подумати і повернути гроші. Що повертати — вони не розуміли. Зазвичай ідеї стосовно того, як уникнути покарань матері, генерувала кмітлива і бунтівна Даша. Але того разу сестра мовчала. Слово взяла Надя — вона навмання тицьнула на відкритий комод і сказала, що гроші вони забрали звідти. „І Борисівна така: „Так, я ж їх туди поклала“. А я ще думаю: я що, пророк?“ — каже Надя. Дівчат жорстоко побили і повели думати, де вони сховали гроші. Йти самостійно, згадує Надя, вони не могли», — описується в статті. Після побиття дівчат кілька днів не годували, а пізніше, коли вся родина поїхала в село, а вони залишилися в квартирі самі із старшою сестрою і наймолодшим братом, який був ще немовлям, Даша втратила свідомість і більше не приходила до тями. « Наступного ранку Надя прокинулася від криків: вона одразу зрозуміла — щось сталося. Згадує, що Світлана дала їй хліб, суворо наказала дивитися за молодшим братом і не заходити в кімнату до сестри, сама кудись пішла. Щойно Свєта вийшла, Надя порушила заборону. «Я зразу біля неї [Даші] лягла. І почала її будити. Я дуже чітко пам’ятаю, що хотіла її ручку підняти, а мені було важко. Я думала, що Свєта, може, її привʼязала до ліжка чи що. Я почала її будити, почала укривати всім, чим можна, намагалася її зігріти. Я їй постійно казала, що в мене є хліб, — щоб вона встала, що є хліб, що ми зараз хліб поїмо. Але вона не вставала, я почала слухати її серце — класти свою голову на її груди, намагалась почути хоча б щось, хоча б якийсь звук, і не чула. Я дуже чітко пам’ятаю, що я зрозуміла, що вона не прокинеться більше ніколи», — розповідають у статті. Про смерть Даші стало відомо через чотири роки у 2008 році, коли голова села Старий Солотвин, куди переїхала родина, з’ясував, що в родині має бути ще одна дитина, адже мати брала довідки про склад сім'ї. Питанням зацікавилися органи опіки та поліція, а Надію, якій на той момент було вже 14 років, вилучили з родини у важкому стані і доправили до житомирського притулку. Правоохоронці виявили останки Даші Вікарій у 2008 році на березі річки. Тоді ж історія набула розголосу у медіа. Матір стверджувала, що донька була хворобливою та померла від інфекції. Причин смерті паталогоанатомам встановити не вдалося через скелетизацію тіла, дівчинку перепоховали на місцевому цвинтарі. У тому ж році матір засудили за шахрайство і підробку документів. Наразі Надія Вікарій прагне справедливості. Вона подала заяву до правоохоронних органів на свої братів про зґвалтування неповнолітньої, а також про катування, вбивство і приховування злочину, а також добитися повторного рослідування обставин, за яких померла її старша сестра. Публікація видання Бабель широко розійшлася український сегментом соцмереж. Дописувачі звертають увагу в першу чергу на байдужість людей, які перетиналися із родиною: сусідів, вчителів. І пригадують історію, яка теж шокувала суспільство — дівчині довелося кілька років спати в одному ліжку із мертвою сестрою. Регауючи на статтю, кандидатка психологічних наук, керівниця програмного напрямку Демографія і міграція в Інституті фронтиру, кореспондентка NV Ольга Духніч , зауважує , що в Україні дитина природньо сприймається як власність батьків до повноліття і далі. « Тому дітей можна не вакцінувати, пропускати школу, лікувати від неіснуючих хвороб, або не лікувати від існуючих, залучати в неадекватні харчові поведінки, не соціалізувати, карати. Суспільство вважає власність батьків над дитиною нормою.В країнах Західної Європи між дитиною та батьками відчутно стоїть держава. Це дуже помітно, і це розуміння що дитина не виключно твоя, і крім емоційних стосунків є ще правові стосунки з дитиною було дуже нове для багатьох наших, хто опинився там. Що ти маєш відповідати перед державою за те, що вважаєш особистою справою родини. Що дитина — окрема людина, в є перелік ситуацій де без тебе з точку зору закону інтереси дитини можна реалізувати краще». Письменниця Тамара Горіха-Зерня згадує історію опікунів в Німечинні, де держава дуже швидко відрегувала на слова дівчинки, яка звинуватила опікунів у побитті. Згодом з’ясувалося, що дівчинка вигадала побиття, « Зрештою дитину повернули опікунам, але дорослі пережили страшні часи, їх травили у громаді, чоловік втратив роботу. Я чула іще кілька історій такого типу, теж про Німеччину. А тепер питання: що краще — система, яка автоматично обирає презумпцію вини дорослого і вмикається на повну потужність на кожен сигнал. Система, яка вочевидь завдає чимало незручностей, ламає кар'єри, плани, доводить до банкрутства. Чи система, у якій дитина може ходити до школи згвалтованою, побитою, з відкритими ранами і синцями — і всі довкола мовчатимуть?», — задається вона питанням. І зауважує, що якщо на десять « я пожартувала» чи «я не те хотіла сказати» буде одне справжнє повідомлення про насильство, і тому держава має на кожен такий сигнал з усією серйозністю, і вважає, що «у школах, лікарнях, дитячих секціях — скрізь, де дорослі на зарплаті контактують з дітьми — має бути чіткий алгоритм дій на такий випадок». Про те, що в Україні дитину помилково вважають власнітю батьків, наголошує журналістка і радіоведуча Ірина Якубовська . « Доки в суспільстві побутуватиме думка, що дитина — власність батьків, і вони можуть чинити з нею, як забажають. Що насильство в сім'ї - це їхня внутрішня справа. Доки замість вірити постраждалим дітям відводитимуть очі і віритимуть в те, що зручніше. Доки правохоронці заплющуватимуть очі на смерть дитини за нез’ясованих обставин. Доки вчителі і соціальні працівники перекидатимуть відповідальність одне на одного. Доти за мовчазної згоди у нас під носом коїтимуться жахіття». Правозахисниця Лариса Денисенко зауважує , що дітям дуже важко розповідати про насильство, а якщо дитина починає про це говорити, то дорослі їй не вірять. « Дітям взагалі дуже важко розповідати про насильство, спробуйте згадати себе у дитинстві, чи легко все усвідомити, підібрати слова, як і кому про це розповісти? Сексуалізоване насильство часто спричиняється близькими дитині людьми. Домашнє насилля відбувається в колі родини, найближчих. І дитина думає, що вони просто мають на це право, така система покарань, виховання і впливу. А коли починає думати, що щось тут не так, неправильно, починає говорити, стикається з тим, що їй не вірять. І це дуже боляче. Система правосуддя має працювати над складними і важко доказовими випадками, бо це її робота, вона не повинна перекладати цю роботу на плечі потерпілих. Саме голос потерпілих вказує на злочин, вказує на насилля, котре набирає вагу в тиші і нікуди не зникає». І додає, що дорослим, які живуть поряд і можуть бути свідками насильства, якщо здалося, що щось не так, то «часто якраз не здається»: «коли є шанс підтримати і врятувати дитину це є і шансом для нашої людяності». Теги:   Згвалтування Домашнє насильство Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter