Не стіни, а люди. З якими викликами стикаються релоковані університети

Університет без стін — це не метафора, а реальність для тисяч українських науковців. Те, що у 2014-му починалося як вимушена евакуація зі Сходу та Криму, у 2022-му перетворилося на випробування подвійною релокацією. Сьогодні десятки закладів вищої освіти функціонують у режимі «екзилю», розкидані по мапі України — від Рівного до Дніпра. Вони втратили унікальні лабораторії, техніку, клінічні бази та архіви, але зберегли головне — людей та наукові школи. Попри все, вони щодня стикаються з викликами: відсутність власного житла для колективів, конкуренція за ресурси в нових громадах та постійна загроза « інтелектуальної окупації». росія вже зараз намагається поглинути науковий потенціал захоплених регіонів, створюючи фейкові філії на базі захоплених українських ЗВО. Як перетворити « режим виживання» на стратегію розвитку? Чому ці університети є не просто закладами освіти, а кадровим резервом національної безпеки, який першим повернеться на деокуповані території? Шукаємо відповіді разом із ректорами, представниками профільного міністерства та студентами, які пройшли шлях релокації особисто. Фото: ЛДМУ Дім там, де твій університет: досвід подвійної релокації Луганського медуніверситету Луганський державний медичний університет ( ЛДМУ) — це заклад, який двічі втрачав усе. У 2014-му він переїхав із Луганська до Рубіжного, а у 2022-му змушений був рятуватися знову, обравши Рівненщину. Ректор ЛДМУ Сергій Смірнов згадує, що події 2022 року вимагали принципово іншої швидкості реакції, ніж вісім років тому. Сергій Смірнов ректор ЛДМУ «Релокації 2014 та 2022 років суттєво відрізнялися. Повномасштабне вторгнення розгорталося настільки стрімко, що ми мали одночасно опрацьовувати кілька сценаріїв і діяти максимально гнучко. Пріоритетом було життя людей, тому доводилося миттєво координувати евакуацію з різних частин міста та організовувати безпечні маршрути» , — розповідає Сергій Смірнов. Найважчим етапом, за словами Смірнова, стало усвідомлення необхідності знову залишати звичне середовище та інфраструктуру, адже втрачене доводиться фактично створювати заново. Проте завдяки грантовому фінансуванню від ЄС та допомозі міжнародних партнерів, на Рівненщині ЛДМУ відкрив сучасний симуляційний центр, налагодив роботу чотирьох нових лабораторій та забезпечив студентів повноцінною клінічною базою. До того ж в університеті завдячують Міністерству охорони здоров’я України. Саме завдяки підтримці МОЗ університет зміг пройти складний період вимушеної релокації та зберегти свою спроможність як заклад вищої медичної освіти. «У непростих умовах воєнного часу МОЗ України оперативно реагувало на виклики, сприяло врегулюванню ключових організаційних питань і забезпечило необхідні рішення для стабільної роботи університету. Зокрема, наказом МОЗ України № 527 від 26.06.2022 було врегульовано питання релокації закладу, що дало змогу зберегти безперервність освітнього процесу, кадровий потенціал та продовжити підготовку майбутніх медичних фахівців» , — пояснює Сергій Смірнов. А ще для медичного університету збереження колективу в умовах подвійної релокації стало питанням виживання наукової школи. Ректор переконаний, що людей втримали не формальні контракти, а спільні цінності. «Зберегти викладацький склад і студентський контингент нам допоміг попередній досвід. Наш колектив — це більше, ніж просто команда. Для багатьох викладачів питання вибору навіть не стояло: вони свідомо вирішили залишитися разом з університетом, щоб зберегти те, що будувалося роками — академічні традиції та наукові школи» , — розповідає Сергій Смірнов. Лілія Аблезгова , лікарка загальної практики-сімейна лікарка та випускниця ЛДМУ, розповідає, що її шлях разом з університетом розпочався ще у 2012 році в Луганську, коли вона вступила до ЗВО. Переломним став 2014 рік. Після року невизначеності вона відновила навчання вже в Рубіжному. Лілія Аблезгова лікарка загальної практики-сімейна лікарка та випускниця ЛДМУ «Поїхала туди спонтанно, попри всі сумніви щодо якості освіти чи побуту в маленькому місті. Але коли побачила знайомих викладачів — страхи зникли» , — згадує Лілія. Побут у першій релокації був випробуванням на витривалість. Через відсутність власних корпусів аудиторії та клінічні бази були розкидані по місту. «Спочатку було справді важко. Наші навчальні корпуси або клінічні бази — усе було розкидано містом. Я пам’ятаю, що перерви між парами були по 30 хвилин, щоб ми мали змогу дістатися з однієї пари на іншу» , — згадує Лілія. Попри незручності, студентка зазначає, що якість навчання та увага викладачів стали визначальними чинниками. Згодом Лілія розпочала інтернатуру за фахом « Загальна практика — сімейна медицина». Її практична частина проходила в одній із амбулаторій Сєвєродонецька — саме там вона робила перші кроки в професії, поки навчання тривало у звичному темпі. Проте з початком повномасштабного вторгнення дівчина була змушена залишити все та виїхати за кордон. Згодом Лілія вирішила все ж повернутися в Україну і продовжити професійну діяльність саме в Рівному — там, де базується її університет. «Я хотіла повернутися додому, працювати за своєю професією. Але звичного дому вже не було. Тому я вирішила орієнтуватися саме на університет. Знала, що тут є середовище, у якому я зможу себе реалізувати й отримати підтримку. Перебувати серед своїх людей, які розуміють тебе, — дуже цінно. Попередній досвід релокації закладу відіграв свою роль: вдруге процес відбувався значно швидше та ефективніше. Коли я приїхала сюди у вересні 2025 року, була вражена тим, що в умовах великої війни можна настільки оперативно відновити повноцінний освітній процес» , — пояснює свій вибір Лілія. Сьогодні Лілія працює лікаркою та працює в цьому ж університеті. Ця спадкоємність і «сімейність» стосунків є тим, що ректор Сергій Смірнов називає основою стійкості закладу. Він переконаний, що модель « університету в екзилі» є лише тимчасовою фазою. «Ми пов’язуємо своє майбутнє з поверненням після деокупації та відновленням університету на рідній землі» , — стверджує він, додаючи, що підтримка таких закладів має бути системною, адже підготовка медичних фахівців у складних умовах є прямою інвестицією в безпеку країни. Щодо загрози « інтелектуальної окупації» з боку ворога, Сергій Смірнов налаштований рішуче. Він вважає, що внутрішня згуртованість закладу є кращим захистом від будь-яких спроб асиміляції. «Ми не розглядаємо загрозу „інтелектуальної окупації“ як визначальну для нашої спільноти, адже залишаємося сильним і впевненим колективом. Наш університет має чітку позицію та розуміння своєї ролі» , — підкреслює ректор. Для випускників ЛДМУ, таких як Лілія Аблезгова, цей шлях є доказом того, що інституція — це передусім її люди. «Наш університет — це не лише про освіту. Це про людей, які, попри війну і втрати, змогли зберегти систему, підтримати одне одного і продовжити готувати лікарів» , — підсумовує Лілія Аблезгова. Фото: ЛДМУ Університет із характером. Як забезпечувати інженерну освіту, релокуючись двічі Східноукраїнський національний університет ( СНУ) імені Володимира Даля також двічі пройшов через повну релокацію. У 2014 році заклад залишив Луганськ, перемістившись до Сєвєродонецька, а у 2022-му був змушений вдруге розпочинати все з нуля вже в Дніпрі та Києві. Виконувач обов’язків ректора Олексій Целіщев зазначає, що цей досвід став визначальним для ідентичності закладу. Олексій Целіщев виконувач обов’язків ректора східноукраїнського національного університету (СНУ) імені Володимира Даля «Дві релокації — це не просто переїзд. Це двічі прожита втрата дому і двічі усвідомлений вибір залишитися українським університетом. Після 2014 року ми багато говорили про збереження стійкості школи, колективу, традицій. Ідентичність університету стала ще більш чіткою: ми — університет стійкості» , — пояснює Целіщев. Одним із найбільш специфічних викликів для сучасного університету є втрата потужної матеріальної бази. Якщо гуманітарні спеціальності легше адаптуються до дистанційного формату, то підготовка інженерів та хіміків потребує обладнання, лабораторій та майстерень. Олексій Целіщев визнає, що це одна з найболючіших тем, яку наразі вдається вирішувати завдяки партнерствам. «Там, де не можемо швидко відновити власну матеріальну базу, — домовляємося з іншими університетами, лікарнями, підприємствами. Студенти проходять практику на базі тих організацій, де вони фізично перебувають. Інженери — на підприємствах, які або релокувалися разом зі Сходу, або працюють у приймаючих регіонах. Маємо приклади, коли компанії відкривають для наших студентів доступ до свого обладнання, а іноді — і спільні навчальні простори» , — розповідає Олексій Целіщев. Міжнародні партнери допомагають закладу програмним забезпеченням та грантами, що дає змогу давати студентам практику навіть без великої кампусної інфраструктури. Наразі СНУ ім. Даля функціонує як мережевий університет. Колектив та студенти розосереджені: частина проживає в гуртожитках чи орендованому житлі в містах базування, частина залишається в інших регіонах України або за кордоном. Целіщев зазначає, що така структура ускладнює управління, але водночас робить університет більш гнучким. Важливим фактором стійкості є і взаємодія з громадами та державою. «Підтримка є, і вона відіграє важливу роль. Місцева влада допомагає з приміщеннями, побутовими питаннями, інтеграцією університету в міське середовище. Держава підтримує через збереження статусу, фінансування, участь у програмах для релокованих закладів освіти. Так, іноді хотілося б швидших рішень або більш гнучких механізмів, але в умовах війни ми розуміємо обмеження і цінуємо те, що маємо» , — зазначає Олексій Целіщев. На тлі спроб рф використати промисловий та науковий потенціал на окупованих територіях, СНУ ім. Даля продовжує боротьбу за абітурієнтів зі Сходу. Олексій Целіщев наголошує, що університет не вступає в пряму конкуренцію з окупаційною владою, а протиставляє їй цінності та стандарти. «Ми не конкуруємо з окупацією — ми протиставляємо їй цінності. Для багатьох наших викладачів принципово залишатися в українській системі освіти, навіть якщо це складніше фінансово чи організаційно. Наш аргумент простий: диплом українського університету, викладачі, які працюють за українськими стандартами, і перспектива бути частиною відновлення країни після війни» , — стверджує очільник університету. Для абітурієнтів із прифронтових територій заклад пропонує гнучкі формати та індивідуальний супровід — допомога з документами, адаптацією, академічними « хвостами», питаннями безпеки. Целіщев переконаний, що саме цей досвід виживання та адаптивності є перевагою закладу. «СНУ імені Даля — це університет із характером. Ми навчаємо не лише професії, а й відповідальності та вмінню працювати в складних умовах. Його можна позбавити корпусів, але неможливо позбавити духу. Для багатьох молодих людей це важлива історія — бути частиною спільноти, яка вистояла і продовжує будувати майбутнє України» , — підсумовує Олексій Целіщев. Фото: ЛДМУ Університет — це не тільки місце, де видають дипломи Для Миколи Трофименка , заступника міністра освіти й науки та перед тим ректора Маріупольського державного університету ( МДУ), слово « релокація» — це про особистий досвід та практичне розуміння цієї теми. Микола Трофименко заступник міністра освіти й науки та перед тим ректор Маріупольського державного університету (МДУ) «Я не сприймаю релокацію як один наказ, одну зміну юридичної адреси або одну адміністративну процедуру. Це довгий процес, у якому університет має заново вибудувати щоденну роботу й водночас не втратити свою ідентичність» , — каже Трофименко. Одним із ключових викликів для таких установ є зміна моделі управління. Керівництво закладу в статусі переміщеного змушений щодня працювати в режимі антикризового менеджменту, де організація освітнього процесу супроводжується вирішенням побутових та логістичних питань, які не є типовими для стабільних університетів. «Треба ухвалювати рішення не тільки про програми, кафедри чи науку, а і про житло для працівників, підтримку студентів зі статусом ВПО, роботу з громадами, збереження чи відновлення документів, організацію навчання в різних форматах, пошук партнерів. Для звичайного університету розвиток — це конкуренція за вступника та міжнародні проєкти. Для переміщеного додається ще один рівень відповідальності — не допустити розпаду інституції» , — наголошує заступник міністра. Саме для посилення таких команд МОН спільно з Британською Радою та Світовим банком розгорнуло Програму професійного розвитку академічних менеджерів, у якій узяли участь понад 1000 фахівців. Мета — дати командам інструменти для фінансової автономії та впровадження інституційних змін у надскладних умовах. Окрім внутрішніх організаційних проблем, релоковані ЗВО стикаються із нерівними умовами конкуренції в межах загальної системи вищої освіти. Втрата інфраструктури, гуртожитків та лабораторної бази створює суттєвий розрив між ними та іншими закладами. За словами Трофименка, МОН запровадив коефіцієнт у формульному фінансуванні, який враховує вплив війни та прифронтовий статус. Минулого року загальна підтримка прифронтових та релокованих закладів від Уряду та міжнародних партнерів через інвестиційні проєкти та гранти сягнула 450 млн гривень. Питання збереження переміщених університетів спікер характеризує як складник національної безпеки. Це пов’язано зі спробами рф на окупованих територіях впроваджувати власні освітні структури та змінювати зміст навчання. «росія на окупованих територіях намагається замінити українські інституції своїми структурами, змінити освітній зміст, переписати історію, підпорядкувати собі людей і професійні спільноти. Університет у такій ситуації — це не тільки місце, де навчають і видають дипломи. Це носій української академічної традиції, мови, правового статусу, наукової школи, пам’яті про місто й регіон» , — стверджує Микола Трофименко. Важливим напрямом роботи є втримання зв’язку з молоддю, яка залишається на тимчасово окупованих територіях ( ТОТ) або виїхала за кордон. Переміщений університет часто стає для них єдиним зрозумілим маршрутом в українське правове та академічне поле. На думку заступника міністра, релоковані заклади мають бути функціональними й сильними вже зараз, оскільки після деокупації саме вони стануть кадровим та експертним ресурсом для відновлення своїх регіонів. «Переміщені університети знають свої регіони краще, ніж будь-який зовнішній консультант. Вони знають економіку, громади, освітні потреби, місцеві професійні середовища, випускників, роботодавців. Це знання неможливо швидко купити або імпортувати» , — підсумовує Микола Трофименко. Продовжуючи переглядати NV.ua ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом та погоджуєтеся на використання файлів cookies Ваша передплата на NV Преміум закінчилась! NV Преміум це: Продовжити читати матеріали відкритого доступу Ми відправили вам лист з посиланням на створення нового пароля Якщо лист не прийшов протягом декількох хвилин, будь ласка, перевірте папку Спам. У разі виникнення проблем, будь ласка, напишіть в службу підтримки support@nv.ua