“Музей - це не фабрика виставок”: керівниця Київської картинної галереї про роботу під обстрілами, Рєпіна та тисячі відвідувачів під час війни

Фото: пресслужба музею Київська національна картинна галерея за останні роки пройшла шлях від режиму закритого зберігання фондів до гнучкої моделі експонування музейних і приватних колекцій, реалізувала понад 35 виставкових проєктів і залучила понад 75 тисяч відвідувачів у 2025 році та першому кварталі 2026 року. “Музей - це не “фабрика” виставок, які штампуються за одним лекалом. Ми прагнемо, аби всі наші проєкти гідно тримали “музейну планку”, ґрунтувалися на наукових дослідженнях і оригінальному кураторському баченні”, - сказала в.о. директора Національного музею “Київська картинна галерея” Оксана Підсуха в ексклюзивному інтерв’ю агентству “Інтерфакс-Україна”. Про роботу музею під час ракетних атак, зміну аудиторії, деколонізаційне прочитання класичного мистецтва, виставку “Ілля Рєпін. Реаліст і мрійник”, потребу державного фінансування музейного колекціонування та найближчі міжнародні проєкти - в інтерв’ю з Оксаною Підсухою. З чого сьогодні починається день у музеї? Наша музейна команда живе й працює в унісон зі спільнотою, містом і країною. Після чергової нічної ракетної атаки на Київ, які вже стали рутиною нашого життя, ранок починається з дзвінка на пульт музейної охорони: чи все гаразд, чи не зачепило нашу будівлю. Потім випиваємо міцної кави, гримуємо синці під очима, робимо обхід залами, прибираємо й відчиняємо парадні двері для відвідувачів. Паралельно оживає життя в музейних залаштунках, де ми готуємо нові виставкові проєкти, досліджуємо та реставруємо музейні предмети, вирішуємо безліч творчих, організаційних, господарських і фінансових питань. Як змінилася музейна робота в умовах повномасштабної війни? Не існує методичних рекомендацій, як розвивати музейну інституцію в реаліях повномасштабної агресії. Ніхто не навчався працювати в умовах постійних загроз для людей, колекції, будівлі, без опалення та освітлення. Наш музей, як і вся професійна спільнота, напрацьовує унікальний досвід адаптації до повномасштабної війни, що триває вже п’ятий рік. За моїми спостереженнями, у багатьох аспектах галузь синхронізувалася і сформувала спільні підходи. Але кожен музей вибудовує і власну стратегію. Київська національна картинна галерея балансує між максимально можливим убезпеченням колекції і відкритістю до спільноти. Минулого року ми перейшли від повної консервації фондів до гнучкішої моделі змінних експозицій музейних предметів у поєднанні з творами з приватних колекцій. Ми також продовжуємо створювати проєкти, які віддзеркалюють сучасний художній процес. На сьогодні всі наші музейні площі використовуються під тимчасові експозиції. Але музей - це не “фабрика” виставок, які штампуються за одним лекалом. Ми прагнемо, аби всі наші проєкти - інколи масштабні, частіше камерні - гідно тримали “музейну планку”, ґрунтувалися на наукових дослідженнях і оригінальному кураторському баченні. За чим сьогодні люди приходять у музей? Музейна аудиторія - це зріз суспільства, а отже люди з різним рівнем освіти, естетичними уподобаннями та емоційним фоном. Спільним знаменником сьогодні є активний інтерес до історії національного мистецтва, передовсім до репресованих, недооцінених чи недостатньо досліджених явищ та імен, які довгий час перебували на маргінесі суспільної свідомості. Глибоко відгукуються аудиторії теми, пов’язані з Києвом. Звісно, публіку стабільно цікавить і творчість добре відомих, культових постатей, яких ми представляємо під різними кутами зору. Загалом відвідувачі віддають перевагу класиці й складніше сприймають сучасну візуальну мову. Ми задовольняємо запит на мистецтво, перевірене часом, але й створюємо проєкти на основі сучасних медіа та лексики. Так намагаємося урівноважувати програму й розширювати горизонти сприйняття. До нас приходять за відчуттям тяглості і традиції, спокою - нехай ілюзорного, - красою і вічними сенсами, що пережили війни і кризи. Ми раді відвідувачам, готовим поміркувати над складними питаннями, що постають за “красивими картинками”, і “охороняємо” право кожного на власну інтерпретацію. Важливо, аби за верхнім, видимим шаром інформації відкривалися глибші, складніші, тонші атмосфери. Чи можете навести приклад таких багатошарових проєктів, цікавих різним аудиторіям? Минулого року ми розпочали цикл виставок “Віч-на-віч із…”, на яких у камерному форматі, зблизька представляємо етапні роботи знаних художників із нашої колекції. У межах цього проєкту ми акцентуємо на раніше непобаченому чи маловідомому, перепрочитуємо життєпис митців та розмірковуємо про їхню долю у своєму часі й про місце їхнього спадку в українській та інших культурах. Невипадково першими героями цього проєкту стали Микола Ґе, Іван Айвазовський - Ованес Айвазян - та Вільгельм Котарбінський. Це постаті, які зробили вагомий внесок в українське мистецтво, але водночас були активними гравцями на імперській сцені й мали складну, множинну культурну ідентичність. Без зайвої скромності скажу, що вздовж вулиці Терещенківської на ці виставки стояли черги. І кожен приходив за “своїм”. Дехто волів побачити хрестоматійну “Бурю” Айвазовського чи улюблені багатьма поколіннями киян містичні полотна Котарбінського, зробити гарні світлини і розмістити їх в Instagram. Інші подовгу рефлексували біля полотен, вдивляючись у краєвиди українського Криму. Діти мали змогу познайомитися з азами мистецтва, батьки - послухати екскурсії. А спраглі знань долучалися до нашої лекційної програми за участю відомих істориків, культурологів і краєзнавців. У моєму розумінні, сучасний музей має поєднувати системний науковий підхід до роботи - і в цьому ми маємо бути непохитними на тлі повсюдного популізму й кліпового мислення - з креативністю подачі та актуалізацією погляду на історико-мистецькі явища. За цих умов музейний простір наповнюється голосами представників різних поколінь, поступово виховується молода аудиторія. Привертати увагу, навіть провокувати - так. Спрощувати - ні. Якими є показники роботи музею сьогодні в цифрах? За 2025 рік музей прийняв понад 56 тис. відвідувачів. Це значно більше, ніж у минулі роки, і це не може не тішити. Особливо показовим став і початок 2026 року. Тільки за березень музей відвідали понад 9 тис. любителів мистецтва. Зауважу, що для багатьох киян у ці холодні темні дні музей став не лише місцем культурного дозвілля, але й соціальним прихистком. Щодо виставкових рекордів, то безумовним лідером став проєкт “Олександр Мурашко. Київські вібрації”, який сумарно відвідали понад 9 тис. осіб. Він обійшов навіть популярного Айвазовського, виставку якого побачили понад 8 тис. відвідувачів, та Вільгельма Котарбінського. Я завжди знаходжу час, аби побути між людьми й непомітно поспостерігати за нашою аудиторією. Бачу, як на очах збільшується відсоток молоді, мам із маленькими дітьми, навіть немовлятами. Мистецькою подією року, принаймні у столиці, може стати виставка “Ілля Рєпін. Реаліст і мрійник”, яку ви днями відкрили. Чи можна сказати, що ця виставка є спробою повернути Рєпіна в українське культурне поле? Ілля Рєпін, за великим рахунком, ніколи не випадав з українського культурного поля. Ба більше, під час російсько-української війни саме рєпінські “Запорожці…” - opus magnum художника - надихнули сучасних козаків-захисників України на численні рімейки, реконструкції та інтернет-меми. На наших очах відбувається друге народження художника в українській історії, і показово, що ревіталізація його спадку йде з глибини, від народу. Водночас фігура Іллі Рєпіна викликає чимало суперечок - як у середовищі науковців, так і в широких колах. Адже художник був одним із найуспішніших митців Російської імперії та одним із творців художнього канону на цих теренах. Його часто порівнюють із Миколою Гоголем, талант якого Рєпін, до слова, надзвичайно шанував. До всього, Росія продовжує використовувати Іллю Рєпіна для просування доктрини “русского мира”. Спочатку у Фінляндії та Франції - ще до повномасштабного вторгнення, а вже під час війни у Китаї держава-агресор влаштувала масштабну виставку Рєпіна зі “скрєпною” назвою “Живописать русскую душу”. Прикметно, що цю експозицію відкривала величезна карта імперії з територіями, які вона колись загарбала, але які їй давно не належать. Наш музей зберігає найбільшу в Україні колекцію творів Іллі Рєпіна, що накладає на нас особливу відповідальність. Саме це спонукало звернутися до творчості майстра й пильніше придивитися до неї. Експозиція “Ілля Рєпін. Реаліст і мрійник” є частиною ширшої науково-дискусійної платформи “Ілля Рєпін: Pro et Contra”, що здійснюється в межах програми Museum Futures. Уже в самій назві “За і проти” зашифрована полеміка, до участі в якій ми запросили поважну наукову спільноту. Наша мета - намітити методологічні підходи до опрацювання спадщини митців у контексті проблематики культурної ідентичності на тлі історії колонізованих народів та імперського впливу на них. Хто бере участь у цій платформі? Передовсім українські дослідники творчості Іллі Рєпіна з музейних інституцій Чугуєва, Дніпра та Києва, а також міжнародні експерти. Я хочу окремо подякувати за участь відомому мистецтвознавцю і музейнику Пітеру Дорошенку зі США і знаному літературознавцю Олегу Ільницькому з Канади. Науковий погляд останнього на творчість Миколи Гоголя як на “українського письменника в імперії” видався кураторській команді проєкту особливо перспективним. Ми також залучили до обговорення мистецтвознавицю Алісу Ложкіну, авторку дослідження, присвяченого “Запорожцям…” Іллі Рєпіна. А кураторкою проєкту є історикиня, дослідниця й музейниця Вікторія Величко. Питання, яке хвилює багатьох: Рєпін чи все-таки Ріпин? Колеги з Художньо-меморіального музею І. Ю. Рєпіна в Чугуєві дослідили родовід художника й не виявили в архівних документах пращура Ріпу. У відповідь на наш офіційний запит Інститут мовознавства ім. О. Потебні підтвердив, що за правилами українського правопису прізвище має писатися «Рєпін». Якщо з Іваном Айвазовським ми маємо беззаперечні докази зросійщення вірменського імені та прізвища, то тут наразі ні. Очевидно, що в межах деколонізаційних процесів ми не мусимо українізовувати прізвища без належних підстав. Ми маємо провести «ревізію» й відновити своє право на апропрійовану імперією спадщину. У цьому зв’язку Рєпін є надзвичайно цікавим і цінним прикладом, адже він, на думку нашої кураторської команди, упродовж життя все глибше занурювався в український історико-культурний дискурс. До речі, важливу роль у цьому зіграв його “деколонізаційний ментор” - Дмитро Яворницький. То ким постає Рєпін на виставці - реалістом чи мрійником? І про що мріяв художник? В історичних інтер’єрах музею ми представляємо різного Рєпіна — портретиста й пейзажиста, філософа й майстра передачі душевних станів людини, одного з ключових представників європейського реалістичного мистецтва і водночас великого мрійника, навіть романтика. У фокусі постають твори на українську тематику. Окрім нашої збірки, ми демонструємо твори з колекції Національного художнього музею України, Національного музею Тараса Шевченка та Артфундації “Дукат”. Серед акцентів — портрет Тараса Шевченка та посмертний портрет Миколи Костомарова, “Українська хата” та інші зарисовки України, здійснені майстром упродовж його тривалих подорожей батьківщиною. Доповнюють експозицію листи митця до Миколи Мурашка та інші історичні артефакти. Точкою збірки виставки стала світлина українсько-французького фотохудожника Юрія Білака за сюжетом “Запорожців…” Рєпіна, відзнята в зоні АТО й видрукована на фрагментах дерев’яного контейнера для ракет від “Граду”. Порівнюючи героїв Білака та Рєпіна, наочно переконуюся, що історія робить коло, а сучасні українські воїни успадкували і зовнішні риси, і життєлюбний характер, і жертовність від своїх пращурів. Як відомо, Ілля Рєпін планував повернутися в Чугуїв. Художник писав, що мріє про “милу країну” й накидує на полотні побачені ним “останні місця останньої Запорозької Січі”. Це був “Гопак" - незавершена робота, написана майстром на схилі літ. Повернутися додому художникові не судилося, але мріяв він саме про це до останнього. Про що ви, як музейниця, мрієте напередодні Міжнародного дня музеїв? О, маю ціле гроно музейних мрій - від масштабних до дуже конкретних. Мрію, аби з переможним миром якнайскоріше повернулися додому з фронту мої колеги та друзі - музейники, історики, художники. Як, власне, і всі воїни, що надлюдськими зусиллями забезпечують для нас можливість жити й працювати в Україні. Мрію, аби ми повернули всі культурні цінності, вкрадені Росією. Принагідно скажу, що за кілька років війни наш музей буквально зріднився з Херсонським обласним художнім музеєм імені Олексія Шовкуненка, майже вся колекція якого була розграбована окупантами. До Міжнародного дня музеїв ми підготували вже третю спільну з колегами виставку “Херсон. Шовкуненко. Врятоване”, на якій представляємо дев’ять уцілілих творів Олексія Шовкуненка, яким пощастило уникнути російського полону. Один із портретів “заховався” за гобелен у херсонському музеї, і його не помітили, інші перебували в Києві на реставрації. На рівні держави мрію про гідну підтримку музеїв та достойну презентацію національного спадку за межами держави. Не сприймаю поняття «культурний фронт», адже фронт у нас один. Водночас саме культура формує націю, виліплює спільноту, свідому своїх традицій та цінностей і готову їх захищати. На рівні гасел начебто всі це розуміють, але слова не конвертуються в реальні дії і музейні оклади. Важливо, аби держава почала вкладатися в музейне колекціонування. Жоден державний український музей не отримував фінансування на придбання творів мистецтва чи історичних реліквій упродовж усіх років незалежності. Ми поповнюємо нашу збірку виключно дарами від художників, рідше - від колекціонерів. За цей час тисячі унікальних артефактів були придбані на аукціонах і розчинилися в приватних колекціях по світу. Не можу не запитати і про найближчі творчі плани музею. Ми працюємо над першим виданням, присвяченим нашому будинку - колишньому маєтку Федора Терещенка. Наступного року музейній садибі виповнюється 150 років, і до цього ювілею добре ілюстрована книга - з архівними та сучасними світлинами і результатами наукових досліджень - має побачити світ. Наразі кипить робота над проєктом ще до однієї 150-літньої дати. Йдеться про українську художницю німецького походження, киянку Анну Крюгер-Прахову. Певною мірою ця виставка є продовженням ювілейної виставки Олександра Мурашка, яку ми здійснювали минулого року, адже Анна Крюгер-Прахова належала до найближчого родинного кола видатного українського живописця. Усіх секретів не розкрию, додам лише, що над виставкою працюють зіркові куратори - Дар’я Добріян і Галина Алавердова. А в червні їдемо відкривати виставку “Коріння й небо” в Національному музеї у Кракові. Уперше ми представимо наш музей у Польщі, і символічно, що це будуть твори художників-поляків із нашої колекції.