Демографія vs. економіка: чому трудові мігранти не врятують від рецесії

Автор ЮРІЙ ГАВРИЛЕЧКО Юрій Гаврилечко, економічний експерт,  кандидат наук з державного управління Щоразу, коли в публічній дискусії заходить мова про демографічну кризу в Україні, один і той самий рефрен звучить як мантра: залучимо трудових мігрантів – і проблему вирішено. Цей рецепт виглядає логічним. Менше людей – менше виробництво – менше ВВП. Більше людей – більше рук – більше виробництво. Проста арифметика. Проблема в тому, що економіка – не арифметика. І поточна ситуація в Україні є наочним тому доказом. Структура ринку праці: кому потрібні робочі руки? Почнімо з цифр, які рідко з'являються в оптимістичних демографічних прогнозах. З приблизно 10 мільйонів зайнятих в Україні сьогодні лише 6 мільйонів створюють додану вартість – тобто виробляють товари та послуги, за які хтось платить на ринку. Решта 4 мільйони отримують зарплату з державного бюджету: армія, держапарат, освіта, медицина, правоохоронні органи тощо. Це не означає, що ці люди не потрібні. Вчителі, лікарі і військові – критично важливі. Але з точки зору ринкової економіки вони є споживачами, а не творцями доданої вартості. Їхні зарплати фінансуються за рахунок податків, що сплачуються шістьома мільйонами, або – дедалі частіше – за рахунок зовнішніх запозичень. А тепер питання руба: якщо ми залучимо триста тисяч трудових мігрантів – куди вони підуть? Якщо вони некваліфіковані – вільних робочих місць для них немає. Бізнес у нинішніх умовах не розширюється, нові виробництва не відкриваються, сервісний сектор стиснувся через падіння купівельної спроможності населення. Залучення некваліфікованої робочої сили в економіку, де немає попиту на неї, – це не вирішення проблеми, а її поглиблення: більше людей претендують на ту саму кількість реальних робочих місць. Якщо вони кваліфіковані – ситуація ще цікавіша. Кваліфікований спеціаліст потребує кваліфікованого, спроможного та заможного(!) роботодавця з планами розвитку бізнесу. У свою чергу, для їх реалізації роботодавцю потрібні: вільні обігові кошти/інвестиції, ресурси для масштабування, доступ на нові ринки збуту тощо. Нічого з цього переліку в нинішніх умовах в достатній кількості немає. Бізнес в Україні функціонує в умовах, що системно стримують будь-яке зростання. Податкове навантаження, яке включає ще й ЄСВ понад 22% до зарплати, робить офіційне наймання дорогим задоволенням. Регуляторне середовище не спрощується попри декларації – перевірки, дозволи, відповідальність без чіткої юрисдикції. Судова система, яка не захищає права інвестора. Валютні обмеження, що ускладнюють зовнішньоекономічну діяльність. У таких умовах питання "скільки людей залучити" є другорядним. Першорядне питання – навіщо бізнесу їх наймати? Якщо підприємець не бачить можливості масштабуватися, він не розширює штат. Якщо банківський кредит доступний за ставками 20%+, а інвестиційний капітал ззовні не заходить через ризики воєнного часу – нових виробництв не виникає. І жодна кількість мігрантів цей фундаментальний дисбаланс не усуне. Споживчий ринок: стиснення без зупинки Паралельно відбувається процес, який у макроекономіці називається стисненням внутрішнього попиту. Індекс споживчих цін зростає. Реальна купівельна спроможність населення – падає. Люди купують менше, дешевше і рідше. Це б'є по виручці бізнесу, який і без того скорочує витрати. Стандартна відповідь на падіння внутрішнього споживання – вихід на зовнішні ринки. Якщо вдома не купують, продаємо за кордон. Але і цей шлях наштовхується на серйозні перешкоди. По-перше, будь-яка серйозна експансія на зовнішні ринки вимагає ресурсів: маркетингових бюджетів, логістичних рішень, сертифікації, адаптації продукту. Ці ресурси у стиснутих умовах є розкішшю, яку більшість українських підприємств дозволити собі не може. По-друге, глобальна торгова архітектура зазнала серйозних змін після повернення Дональда Трампа до Білого дому і проголошення нової економічної політики США. Протекціоністська хвиля охопила не лише Штати – вона спровокувала ланцюгову реакцію захисних заходів у десятках країн, що звужують доступ для нових учасників ринку. В умовах глобального протекціонізму знайти нову нішу для українських товарів ставало б складно навіть за ідеальних внутрішніх умов. За нинішніх – завдання наближається до нездійсненного без цілеспрямованої державної підтримки. Особливо коли мова йде про високотехнологічні галузі, такі як ВПК. Чому кількісні рішення не працюють Є певний тип мислення – назвемо його "кількісним оптимізмом" – згідно з яким будь-яку проблему можна вирішити, якщо додати достатньо чогось: людей, грошей, часу, технологій. Демографічна проблема? Залучаємо людей. Бюджетний дефіцит? Збільшуємо податки. Торговий дисбаланс? Збільшуємо експорт. Проблема цього підходу – він ігнорує структурні умови, в яких ці кількісні зміни мають відбуватися. Якщо структура не дозволяє засвоїти нових людей продуктивно – їх присутність нічого не змінює. Якщо підвищення податків руйнує бізнес-середовище – фіскальний ефект виявляється нижчим за очікуваний. Якщо торгова інфраструктура та маркетинг компаній не готові до експансії – збільшення виробництва "нікуди не дінеться", хіба що на склад... Поточна ситуація в Україні є відносно збалансованою системою – але збалансованою у бік повільного стиснення. Рецесія не вибухає миттєво, вона просочується через систему поступово: менше інвестицій, менше нових підприємств, менше офіційної зайнятості, менше доходів бюджету, менше державних послуг, менше купівельної спроможності – і знову по колу. Без зміни структурних умов цей тренд має свою внутрішню логіку і кінцеву точку. Вихід із ситуації – не в одному рішенні і не в одній царині. Це вимагає комплексної стратегії, де різні реформи підсилюють одна одну, а не існують у паралельних бюрократичних всесвітах. Держслужба і якість управлінських рішень . Якість економічної політики визначається якістю людей, що її формулює і реалізує. Без реальної меритократизації держслужби, без залучення компетентних фахівців із ринку і без системи відповідальності за результат будь-які стратегії перетворюються на гарно оформлені документи. Освіта – довгострокова інвестиція у виробничу структуру . Система освіти продовжує відтворювати кадри для ринку праці 30-річної давнини. Перебудова освітніх програм під реальні потреби економіки – повільний процес, але без нього кожне наступне покоління виходитиме на ринок із незатребуваними навичками. Дерегуляція і реальне зниження фіскального навантаження . Не декларативне, а вимірюване. З конкретними показниками спрощення відкриття бізнесу, зменшення кількості перевірок, реформи ЄСВ, яка робить офіційне наймання доступнішим. Без цього бізнес не матиме стимулів розширювати штат навіть за наявності кваліфікованої робочої сили. Окрім того варто ще поміркувати на джерелами фінансування соціальних зобов’язань держави та узгодити їх з новою податкової політикою. Інвестиційний клімат . Захист прав власності, незалежність судів у комерційних спорах, передбачуваність регуляторного середовища – це не абстрактні вимоги міжнародних інституцій. Це передумови для того, щоб інвестиційний капітал взагалі розглядав Україну як опцію для можливого включення в плани розвитку. Власні протекціоністські заходи і підтримка бізнесу на зовнішніх ринках . Якщо весь світ захищає свій ринок – Україна не може бути єдиним гравцем, що грає за правилами вільної торгівлі часів 2010-х. Цілеспрямована підтримка вітчизняного експорту – субсидії, страхування ризиків, дипломатичне супроводження торгових угод, спільні консорціуми для виходу на нові ринки – це не відхилення від ринкових принципів, а їх прагматична реалізація в умовах асиметричної конкуренції. Питання "скільки людей нам потрібно" – це питання другого порядку. Питання першого порядку – яку економіку ми будуємо і чи є в ній місце для продуктивної праці ! Трудові мігранти можуть стати ресурсом – але лише тоді, коли система готова їх ефективно задіяти. Поки регуляторне середовище стримує бізнес, поки фіскальне навантаження робить офіційне наймання дорогим, поки відсутній інвестиційний капітал для створення нових виробництв – нові люди додадуть не продуктивність, а навантаження. Демографія – це симптом, а не хвороба. І лікувати симптом, не чіпаючи причин, – це розкіш, яку Україна у нинішньому стані дозволити собі не може.