«Мистецтво ніколи не буває поза політикою». Інтерв'ю з Бйорном Гельдхофом напередодні бієнале у Венеції

Що допомагає налагоджувати зв’язок з українцями через артоб’єкти, як світ сприймає сучасне українське мистецтво під час великої війни та чому європейська спільнота не реагує належним чином на повернення Росії на Бієнале. Бйорн Гельдхоф  — артдиректор центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre, куратор мистецтва. Живе і працює у Києві з 2009 року. За роки своєї роботи в Україні Бйорн Гельдхоф став куратором численних міжнародних проєктів — від Національного українського павільйону на Венеційській бієнале у 2015-му до групових експозицій у PinchukArtCentre за участі зірок світового сучасного мистецтва, які відбувалися до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Серед виставок, куратором яких виступав Бйорн Гельдхоф: Китай Китай , Страх і Надія , Втрата. Спомин про Бабин Яр , Suns and Neons above Kazakhstan , І знову демократія? , Fragile State та The Forbidden Image . У інтерв'ю NV він розповідає про виставку Радість , яку PinchukArtCentre представить на цьогорічній бієнале, розмірковує про повернення Росії до Венеції та пояснює, чому мистецтво не може залишатися поза політикою. Раян Ґандер, Хіба щось може тривати вічно, 2026. «Радість», 2026. PinchukArtCentre / Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio — Перш за все, я хотіла б запитати вас про підготовку з боку України до цьогорічної бієнале. Що Україна представить міжнародній аудиторії? — Україна матиме два основні проєкти у Венеції. Один — це, звісно, Національний павільйон, де представлена Жанна Кадирова зі своєю скульптурою Оригамі Олень , яка проробила шлях із Покровська до Венеції. Інший — наш проєкт під назвою Тиха тривка радість ( Still Joy) . Це досить велика групова виставка в Палаццо Контаріні Поліньяк, де ми представимо міжнародних та українських художників, які говорять про радість, що народжується в Україні. Ашфіка Рахман, Than Para — Немає землі без нас, 2025–дотепер. «Радість», 2026. PinchukArtCentre / Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio Ашфіка Рахман, Than Para — Немає землі без нас, 2025–дотепер. Радість, 2026. PinchukArtCentre / Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio — Щодо представлення України На Венеційській бієнале під час повномасштабної війни: чим воно відмінне від представлення до початку повномасштабного вторгнення, що змінилось для міжнародної аудиторії? Можливо, тепер ідеться про інші меседжі? — Я думаю, що меседж змінювався кожні два роки з початку повномасштабного вторгнення. Звісно, у 2022 році ми були у Венеції, захищаючи нашу свободу, лише за місяць після початку великої війни. Це була реальна присутність, організована спільно з Офісом Президента та Міністерством культури, де ми показували як близькі Україні культурно-історичні контексти, але також й дружбу з міжнародними художниками, які підтримали Україну. Це був надважливий меседж у 2022-му. У 2024 році ми поїхали на бієнале з виставкою З України: Сміливі Мріяти ( Dare to Dream) , яка торкалася українських реалій як досвіду, що певним чином перегукується з досвідом інших націй. Проблеми, які турбують Україну, близькі й іншим народам. Ми намагалися будувати мости між країнами, які також мають травматичний досвід. Зараз, у 2026 році ми говоримо про Україну інакше: не через акцент на травмі та болю, а наголошуючи, що посеред цієї травми є неймовірна радість. Це радість життя, яка триває на самій межі між життям і смертю. Це та неймовірна радість, якою ми можемо поділитися зі світом і через яку світ може чомусь навчитися в України. Адже ця радість, про яку ми говоримо, визначена словами військових, які довірили нам свої історії та роздуми. Багатьом людям на Заході та в усьому світі варто повчитися такої радості, бо її часто бракує в загальному дискурсі. Роман Хімей та Ярема Малащук, Відкритий світ, 2025, двоканальне відео. Радість, 2026. PinchukArtCentre / Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio — Ви згадали виставки у 2022 та 2024 роках. Якою була реакція міжнародної аудиторії на ці виставки тоді, й якого фідбеку ви очікуєте зараз? — У 2022 році ми мали підтримку від усіх. Кожен прагнув відвідати наш проєкт, бо це було найважливіше місце — просто тому, що було важливо підтримати Україну. У 2024 році ми ще до початку бієнале зрозуміли, і тому змінили спосіб розмови про Україну, що людям стало менш цікаво слухати лише історії. Тому нам потрібно було поєднати Україну зі світом, зробити її контекст актуальним для кожного. Я б не сказав, що інтересу стало менше — ми втримали його завдяки обраній темі. Прийшло багато людей, і розмова про Україну змінилася. Демієн Герст, Нещасна війна, 2005. Фотографії надані PinchukArtCentre © 2022 / Фото: Пат Вербрюгген Тепер я сподіваюся, що ми знову змінимо вектор цієї розмови. Це дуже важливо, бо ми хочемо, щоб Україна була в центрі дискусії. Єдиний шлях до цього — очолити розмову, знайти таку точку входу в тему, яка б дивувала людей і єднала їх. Радість — це один із таких радикальних людських актів. Ділитися радістю, що приходить подекуди прямо з окопів — це те, що змусить людей відчути фундаментальний зв’язок з українцями. Сподіваюся, це знову зробить Україну центром уваги. Сімоне Пост, Солодкі спогади, 2025. Радість, 2026. PinchukArtCentre / Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio Сімоне Пост, Солодкі спогади, 2025. Радість, 2026. PinchukArtCentre / Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio — Не так давно виставка Радість була презентована у PinchukArtCentre для української аудиторії. Чим відрізняється та версія, яку покажуть у Венеції, від версії для українського глядача? — Ядро виставки однакове. Усе починається зі свідчень військових. У Києві вони фізично присутні в просторі з тією ж силою, що й артоб'єкти, і саме вони формують наратив радості. Цей наратив створений не мною чи моєю співкураторкою Олександрою Погребняк, а самими військовослужбовцями. Нам важливо закріпити це в реальності. Ми не хочемо говорити про радість як про ескапізм, тобто як про втечу від дійсності. Ми говоримо про неї як про фундаментальну частину життя, яку потрібно підсилювати. В Україні нам не треба шукати ту межу між життям і смертю, бо кожен у цьому живе. На Венеційській бієнале ж нам потрібно знайти цю межу за допомогою виставки. Це і є головна відмінність. Склад художників майже той самий. У Венеції їх трохи більше. Але теми, які ми порушуємо, там звучать більш фундаментально, демонструючи ризик і втрату. Ірина Лоскот, Камуфляж, 2024. Радість, 2026. PinchukArtCentre / Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio — Як би ви описали еволюцію української артсцени? Що визначає її сьогодні, на вашу думку? — Еволюція — це довга історія, українські художники працюють давно. Але я можу сказати, що робить українське мистецтво сьогодні. Художники мають неймовірне розуміння своєї унікальної відповідальності та сили. Вони можуть будувати та розповідати історію України, вони її формують. Залишаючись критичними, залишаючись митцями, які рефлексують, а не просто повторюють, вони створюють надзвичайно сильний образ України. Водночас вони відчувають відповідальність захищати країну — і багато хто робить це цілком практично: через фандрейзинг, продаж робіт, донати. Вони не лише дбають про те, щоб « м’яка сила» України була почута, а й безпосередньо підтримують військові підрозділи або людей у скруті. — Цієї весни стало відомо про повернення Росії на бієнале — вперше з початку повномасштабної війни у 2022 році. Чому, на вашу думку, це стало можливо? — Знаєте, я б не хотів говорити про Росію. Нам не слід приділяти їй занадто багато уваги. Натомість ми маємо посилювати голос України. Чим більше ми говоримо про Росію, тим більше уваги ми даруємо ворогу. Зауважу, Росія не була повністю виключена бієнале — вона сама виключила себе — у 2022-му. А цього року вони вирішили повернутися. Я вважаю, що бієнале мала б вжити заходів проти цього. Мовчання або невтручання — це не нейтралітет. Відсутність дій — це не нейтралітет. І це велика ганьба. Одним з аргументів є те, що культура — це простір для діалогу. Але мій контраргумент у тому, що треба бачити, як саме використовується культура. Росія використовує її як інструмент війни — про це прямо заявляв директор російського музею Ермітаж. Для них культура — це частина імперіалістичного інструментарію. Тому аргументи бієнале не мають жодної цінності. Те, що вони не зреагували — це глибока проблема. Виставка Russian War Crimes House, Давос, 2022 / Фото: Фонд Віктора Пінчука / Валентина Ростовікова — Але Ви згадали мовчанку, що це не нейтральність. — Які механізми впливу існують у таких ситуаціях? Колективні звернення, листи з вимогами виключити Росію з цього дискурсу — чи це все має якусь вагу? — Що стосується присутності Росії на бієнале цього року, то ці механізми не виявилися ефективними. Нічого не змінилося. Щиро кажучи, я не думаю, що президент бієнале повною мірою усвідомлює наслідки своїх дій. Сказати комусь « ми протестуємо» не має впливу, якщо це не підтримується на всіх рівнях. Наприклад, рішення ЄС відкликати 2 мільйони євро на наступну виставку не впливає на поточну і не має вирішального значення для Бієнале загалом. Отже, на мою думку, використані інструменти не були ефективними. Афіша виставки Це Україна: Захищаючи свободу, 2022 / Фото: Фонд Віктора Пінчука — А як щодо ідеї «мистецтво поза політикою» у європейському контексті? — Мистецтво ніколи не буває поза політикою. Воно живе в реальності, яку визначає політика. Казати інакше — нещиро. Можливо, чимало митців і діячів культури хотіли б цього, але, коли ти працюєш у просторі, визначеному політикою, твоя робота все одно стає частиною політичного наративу. Особливо, якщо це хороше мистецтво. На мою думку, якісне мистецтво дуже часто є політичним, навіть, якщо художник не мав такого наміру. Тому думка про те, що мистецтво не взаємодіє з політичними реаліями, дуже наївна і не відповідає погляду на існуючий світ. Леся Хоменко, серія Макс в армії, 2022. Фотографії надані PinchukArtCentre © 2022 / Фото: Пат Вербрюгген — Яку роль сьогодні відіграють культурні інституції, такі як PinchukArtCentre, у формуванні міжнародного наративу про Україну? Чи це вже виходить за межі культури? — Як у всіх діячів культури з України, наша робота полягає в популяризації України, в захисті України, у забезпеченні знань про Україну в цілій їх складності, у забезпеченні винесення оповіді про Україну назовні. І не лише в цьому, а в забезпеченні перетворення цієї оповіді на невід'ємну складову європейської історії. Отже, в забезпеченні потрапляння творів до колекцій європейських музеїв, у забезпеченні влаштування виставок в європейських музеях або в партнерстві з ними. Бо з тієї миті як це зроблено, ви забезпечили перетворення України як країни, а ще більше — як культури, на складову європейського дискурсу, дослідження та наративу. — Втома від війни — чи поширений цей вислів, цей наратив у мистецькому середовищі у світі? — Дуже поширена. Але саме тому ми й не робимо виставку про війну, натомість — робимо виставку про радість. Водночас виставка про радість розповідає про війну. Вона розповідає про те, що відбувається в Україні, і про те, як це впливає на українців. Йдеться про втрати; про захист своєї країни, але і про радість попри. Тож гадаю, що те, що Ви називаєте «втомою від війни», є насправді складовою мистецтва, і митці завжди мають унікальну можливість це зламати — бо те, як ми розмовляємо, змінює дискурс. Фокус уваги, який ми творимо, змінює розмову. Так ми здатні протистояти ідеї «втоми від війни», принаймні, діяльністю в нашій сфері. Сімоне Пост, Солодкі спогади, 2025. Радість, 2026. PinchukArtCentre / Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio — Якою б ви хотіли бачити презентацію України на майбутніх бієнале, після нашої перемоги? Яким буде меседж? — Перше, що я хотів би бачити — це дивовижна виставка перемоги, після якої відбудеться прекрасна вечірка. Ми покажемо українське культурне багатство у всьому його масштабі - справжнє святкування того, чим Україна є, і чим вона потенційно може стати. Було б чудово зробити це уже в 2028 році, на наступній бієнале. Українське мистецтво завжди мало здатність залишатися критичним до самого себе навіть у найнебезпечніших ситуаціях. Наші художники на виставці залишаються гострими та самокритичними. Вони ставлять питання, які є визначальними для майбутнього України, і роблять це під час війни — для багатьох націй це щось немислиме. Я хотів би, щоб і на виставці перемоги у 2028 році ми продовжували ставити собі ці складні питання. Бо саме у такий спосіб ми рухаємося у майбутнє. Теги:   PinchukArtCentre Венеційська бієнале Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter