«Зараз я на своєму місці». Медсестра Тетяна Волинцева розповіла NV, як повернулася з Німеччини, щоб рятувати життя на передовій

Медсестра Тетяна Волинцева прожила за кордоном довгий час, але коли син сказав, що на фронті не вистачає медиків, вона повернулась в Україну та очолила евакуаційне відділення 23-ї ОМБр. Волинцева розповіла NV як цивільній акушерці довелося опанувати воєнну медицину, про роботу в підвалах під прицілом FPV-дронів, про виїзд зі стабпункту за годину до прильоту КАБу та про те, чому зараз почувається на своєму місці. Наводимо текст і відео її розповіді. Ти мама і бачиш у цьому хлопцеві свою дитину. Розумієш, що вдома на нього теж чекають мама, тато, діти, дружина… будь-хто. І ти починаєш плакати. Але це дуже виснажує, у тебе просто не лишається сил: два-три виїзди — і все. Бо ти їдеш і плачеш. А потім кажеш собі: «Таню, стоп, ніякої мами. Все, ти на роботі, ти військова, ти на війні й маєш виконувати свою справу. Бо від цього залежить життя». Тетяна Волинцева повернулась з-за кордону, де прожила довгий час, бо вважала, що буде корисною у війську, оскільки має медичну освіту. Син почав казати: «Мамо, у нас проблеми з медиками, великі проблеми». Він не казав: «Мамо, їдь додому», ні, просто розповідав про ситуацію. Ну, і раз така справа — я поїхала. Насправді я дуже рада, що повернулася. Мені стало легше дихати. Можливо, навіть совість стала на місце. На той час Німеччина була переповнена українськими біженками: жінки з дітьми, бабусі, цілі сім'ї. Я ходила й думала: «Гаразд, вона тут із дітьми. А я? Я чого тут?». І поїхала. Тетяна працювала акушеркою, і, хоча мала сумніви, вирішила рятувати українських захисників. Вона хотіла бути у війську разом із сином, але під час розподілу ТЦК вийшло інакше. Я думала, що потраплю до нього, що ми будемо служити разом. Гадала, якщо це армія — то вона єдина, немає розподілу на морську піхоту чи ДШВ. Що ти просто йдеш у будь-який військкомат, тебе забирають, і ти автоматично потрапляєш до нього. Але це не так. І це чудово. Бо я б постійно за ним спостерігала. Весь час була б у такому скутому стані: куди ти їдеш, коли повернешся? Як мама — це нормально. Але й він би весь час через це переживав. Швидко пройшовши ВЛК, Тетяна стала медсестрою у лікувальному відділенні, але пробула там недовго. Потім з’явилося евакуаційне відділення, і я почала наполягати: «Переведіть мене саме на евакуацію». Бо я бачила в YouTube роботу евакуаційного відділення — саме це мені сподобалося, завело мене і спонукало діяти. Командири перевели мене. Я була медсестрою на евакуації та працювала на стабілізаційному пункті. Згодом почала це суміщати: і евак, і стабпункт разом. За словами жінки, цивільна та воєнна медицина дуже різні і деякі речі її спочатку шокували. Поранений — це мій щит, якщо мені загрожує небезпека під час евакуації. От у мене виїзд, якщо щось прилетіло і машина починає палати… якщо він тяжкопоранений, і я не маю шансів вижити разом із ним, я мушу його залишити. Цивільна та військова медицина — це зовсім різні речі. Протоколи MARCH та TCCC вчать тому, що в цивільному житті здається немислимим. Але на фронті математика проста: один живий медик — це сотні врятованих життів у майбутньому. Цивільна медицина і воєнна — це взагалі два різні напрямки. Я міркувала про це. Цивільна медицина — це врятувати людину, не дивлячись ні на що. Нам привозять пацієнта, і ми маємо зробити все: вирізати, видалити, пришити… Здебільшого, це були планові операції, ургентних було мало. Що таке воєнна медицина? Зараз це прозвучить жорстоко, ми теж дуже довго до цього звикали й не розуміли, як так можна. Але у воєнній медицині ти насамперед маєш врятувати своє життя. І тільки потім — життя іншого. Ми проходили навчання MARCH та TCCC. Там нам казали слова, від яких були мурашки по шкірі. Якщо ти дісталася на полі бою до пораненого і надаєш йому допомогу, а навколо ведеться бій… Якщо командир дав дозвіл і почався обстріл — я маю прикриватися пораненим. Так, це протокол MARCH. Я медик і маю зберегти своє життя, щоб рятувати інших. Один медик — це, нехай, 500 поранених на місяць, яким я зможу допомогти в майбутньому. Тож, перш за все, я маю зберегти себе. Зараз Тетяна Волинцева — старша медсестра. Вона займається розгортанням стабпунктів та забезпеченням їх усім необхідним. Здебільшого це підвали різної глибини: і два, і три, і п’ять метрів. Чим глибше, тим краще, бо тоді більше шансів вижити. Буває так: вийдеш о п’ятій ранку влітку, побачиш початок дня… А потім виходиш о десятій вечора і розумієш, що день уже закінчився, а ти його не бачив. Не знаєш, чи було сонце, чи дощ, чи сніг. Ми цього всього не бачимо. Виходити не можна, бо літає дуже багато FPV-дронів і вони влітають прямо в стабілізаційний пункт. Крім того, що медикам доводиться рятувати життя у складних умовах, вони постійно перебувають під прицілом ворога. Ворог вистежує наші стабпункти. Цієї зими у нас був спільний пункт із кількома бригадами. Нам зателефонували й сказали: «Швидко збирайтеся, ви — ціль». Ми зібралися десь за годину. Це при тому, що на столах двоє тяжких поранених, яких треба стабілізувати. Стабпункт швидко розділився: одні працювали з пораненими, інші — виносили найцінніше. А найцінніше — це дорога апаратура, яку важко знайти. Ми встигли виїхати. За словами старшої медсестри, без волонтерської підтримки та донатів у стабілізаційних пунктах важко забезпечити гідні умови. Вона розповіла, що саме завдяки волонтерам змогла отримати обладнання для переливання крові. Усі знають, що таке шпиталь, що таке лікарня. А це якийсь стабік. Що за стабік? Звідки він узявся? Навіщо він взагалі? І навіщо їм туди ще й гроші на цей стабік? А їх справді треба багато, тому що стабілізаційні пункти взагалі облаштовуються за власний кошт. Усі наші стабпункти робилися за наш особистий кошт. Тому що немає такої кількості, мабуть… Ну, дивіться, по-перше, вони в нас усі дуже гарні, всі дуже охайні. Ми кладемо лінолеум, щоб ми могли помити. Якщо це кров — то її треба вимити. Ми утеплюємо стіни фольгоізолом. Це те саме ДСП, так? Тобто це все треба, щоб воно було. Воно коштує багато. В армії цього немає. Тому ми просто це все або самі скидаємося… Здебільшого самі скидаємося. І трошки допомагають отакі от збори на стабік. Тетяна також описала сувору реальність прифронтової медицини: конденсат на стінах, газові пушки, щоб зігріти пораненого, і повна темрява, коли евакуація поїхала. Умови… звісно, якщо це підвал, то ти не можеш зробити так, як у тебе вдома, в будинку чи квартирі. Це сирість, це конденсат. Якщо зима — це конденсат, тому що коли ми чекаємо на пораненого, то дуже швидко вмикаємо всі обігрівачі. Якщо це зима, ми вмикаємо і газові гармати, і УФО, і все, що тільки можна. Нам треба хлопця роздягнути, щоб оглянути його повністю. Якщо він тяжкий — то це стовідсотково треба роздягнути його повністю, щоб ми могли працювати нормально, перев’язувати й стабілізувати. А потім, коли це все вимикається і хлопці їдуть далі… ми все це вимикаємо. Все, у нас немає води, немає світла, немає газу. Боже, у нас нічого немає! Є ми — і наше бажання працювати. Які б умови не були, ми розуміємо: там, звідки до нас привозять, набагато, набагато гірше. Тетяна вважає, що на фронті важливі не лише професійні навички, а й здатність повернути бійця думками додому. Коли жінка працює на стабпункті, коли дівчата працюють… Знаєте, я зараз ні в якій мірі не хочу образити чоловіків. Ні, вони у нас дуже класні: і анестезіологи, і хірурги, і санінструктори. Але вони бачать ціль, якої треба досягти. Є поранений, є поранення — все, ми працюємо. А жінка — вона підходить, вона спілкується. А хто ти? А як ти? А звідки? А хто тебе вдома чекає? А як звати твою донечку? А як сина? А як там мама? Тобто дівчата перемикають їх на таку більш домашню, теплу атмосферу. І це дуже важливо. Він уже дивиться на тебе і бачить рідну людину, тому що ти нагадала йому про дім. Про місце, де йому було безпечно, де була мама, де був смачний обід, де бігають діти й лізуть йому на голову. Ти повертаєш його туди — і він починає заспокоюватися. Бо вони приїжджають на стресі, на адреналіні, вони всі такі збуджені. А коли ти повертаєш їх думками додому — все стає набагато спокійніше. Тому дівчата на стабпункті мають бути. Це такі «мами». Так воно є, так справді є. За словами старшої медсестри, на війні іноді колишні шахтарі та водії стають професійними санінструкторами, а диплом не завжди гарантує результат. У нас є санітари, санінструктори — це люди, які раніше працювали на заводах, водіями, на шахтах, де завгодно. Вони прийшли сюди й захотіли обрати саме медичний напрямок. Ми їх просто навчаємо. Вони їдуть за кордон, проходять курси, а коли приходять на стабпункт, ми їх садимо і кажемо: «Ось моя рука, ось моя вена — став мені катетер». Вони дивляться на тебе такими очима… Але ти кажеш: «Це треба, бо потім ти маєш робити це сам». І ми даємо їм руку. І людина, яка хоче навчитися, бере спиртову серветку, катетер, джгут і влучає в цю вену. Це люди без медичної освіти, але в них є величезне бажання. А буває навпаки: приходить людина з медичною освітою і розказує, як усе було круто в цивільному житті. Яким він чи вона були майстрами — мовляв, з порогу катетер кидали й він уже був у вені, навіть підходити не треба було. А потім, коли кажеш: «Зроби ось це», людина не може. Хоча освіта є. На війні все буває дуже по-різному. Після закінчення війни Тетяна Волинцева мріє мандрувати та завести кота і собаку. Однак зараз вона почувається на своєму місці і робить усе можливе, щоб рятувати життя військових. Я отримую задоволення від того, що можу це зробити. Мені це в радість. От саме це місце… За всю мою роботу в цивільній медицині за всі ці роки, поки я не прийшла працювати на евакуацію та стабілізаційний пункт, я була не на своєму місці. От саме зараз я на своєму місці. Я бачу результат своєї роботи. Я бачу, що до нас занесли дуже тяжкого пораненого, з такими страшними пораненнями, а від нас вони їдуть чистенькими, забинтованими. Якщо це не дуже тяжкий — у гарному новому одязі, у капцях, які нам дали волонтери, у шикарних костюмах, які нам привезли волонтери. І ти бачиш відразу результат роботи — це дуже класно. Теги:   Війна Росії проти України стабілізаційний пункт Поранені Воєнна медицина Інтерв'ю NV Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter