«Дівчинка роками не виходила зі стресу». Міжкультурні асистентки розповідають про українських дітей у польських школах

У польських школах навчається понад 200 тисяч українських дітей-біженців. І для багатьох із них першою точкою опори в новій реальності стають міжкультурні асистентки. Їхня робота — насамперед допомагати школярам в опануванні мови. Фактично ж вони тримають баланс між дітьми, батьками і школою в реальності війни, травм і культурних непорозумінь, пише журналістка Ксенія Мінчук для українсько-польського онлайн-журналу Sestry. NV публікує матеріал у рамках інформаційної співпраці із sestry.eu . Тетяна Булана живе в Кракові вже вісім років. Працювала в Польщі проєктанткою меблів, потім вчилася на бухгалтера — аж до весни 2022 року. « Спочатку я брала участь у різних волонтерських ініціативах, а потім одного дня зустріла на вулиці маму з дітьми з України. Я не знала їх, вони просто йшли й розмовляли між собою про складнощі порозуміння у школі — з учителем, директором, учнями, — розповідає Тетяна. — В моєму районі тоді вже було багато українців, тому подібних історій я стала чути дедалі більше. Мені дуже хотілося підтримати тих, хто приїхав до Польщі через війну, допомогти їм знайти своє місце, зменшити напругу, страх. Тому я пішла до школи й запропонувала свою допомогу у налагодженні комунікації між польською і українською сторонами. У дирекції були здивовані й мені відмовили. Але за кілька днів я зустріла ще одну родину, яка обговорювала труднощі в школі, і вирішила піти до школи разом з ними. Сказала директору: «Ось я, ось — українська родина. Вони розгублені. Я хочу їм допомогти». Тоді з моєю підтримкою родина порозумілася з дирекцією й записала дитину до школи. Після цього мене взяли на роботу на посаду міжкультурного асистента. Так все й почалося". Тетяна Булана каже, що міжкультурний асистент — є голосом українських учнів і їхніх родин / Фото: Приватний архів Особлива роль Формально міжкультурний асистент має допомагати з мовою й адаптацією. Але реальність значно складніша. « Батьки дітей, якими я опікувалася, зверталися не лише з питаннями навчання — вони шукали можливості просто поговорити, знайти емоційну підтримку», — каже Тетяна Булана. Часом розмова могла перетворитися на сповідь. « Якось після батьківських зборів я залишилася з однією мамою та вчителькою поговорити. Слово за слово, і мама почала розповідати про свого старшого сина, який воює і чотири дні не виходить на зв’язок. Ми втрьох плакали. Не раз бувало, що батьків викликали на розмову через погану поведінку дитини чи її низькі оцінки, а в ході розмови виходили на те, що в родині є набагато драматичніші ситуації, як-от війна й смерть. Це відкривало очі вчителям. І мало великий вплив на загальне ставлення до українців, вчителі стали краще розуміти українські родини", — згадує вона. Після повномасштабного вторгнення роль асистентів у польських школах змінилася кардинально. Леся Бородавка працює асистенткою з 2020 року і добре пам’ятає цей переломний момент. « Дітей стало значно більше, викликів — також. Українські діти, яких тепер могло бути 5−6 у класі, були розгублені, налякані, закриті. В їхніх очах читався біль. В основному вони — особливо молодші — мовчали, ні з ким не спілкувалися. Необхідно було їх розговорити, достукатися». « Мене взяли на роботу до однієї з краківських шкіл з початком великої війни і міграції, і на сто українських дітей нас було чотири асистентки, — розповідає Тетяна Макогон . — Спочатку чітких обов’язків проговорено чи прописано не було — робота велась на інтуїтивному рівні». Найчастіше діти просили не про допомогу з навчанням. « Діти просили, щоб я прийшла на урок і просто посиділа з ними поруч. У мені вони відчували підтримку й захист. Їм просто хотілося віднайти острівець безпеки, — пояснює Леся Бородавка. — У нашій школі є дівчинка, яка декілька років не могла вийти зі стресу. Байдужа до всього… Її мама теж у сильному стресі, тож на дитину їй просто бракує внутрішніх сил. Я стала більше з нею спілкуватися, розмовляти про різне. І з часом помітила, що дівчинка потихеньку починає цікавитися життям». Леся Бородавка зі школярами / Фото: Приватний архів Тетяна Булана додає: «Я постійно була в контакті з батьками й вчителями — мені писали й дзвонили кожну годину доби: до школи, під час і після уроків, у вихідні. Я знала — всім потрібна допомога. ‍Батьки мені довіряли й відчували, що я з усім допоможу. А вчителі знали, що насамперед я стою на боці українських родин, але завжди готова на пошук рішення і консенсус. На початку моєї роботи були спроби через мене лякати батьків, що, якщо їхні діти будуть погано вчитися, їх не переведуть до наступного класу. Але я знаю освітнє право, тому такого не передавала". Чимало ситуацій виникає через культурні відмінності — іноді зовсім неочевидні. « Наприклад, у Польщі цифру один показують великим пальцем, тоді як в Україні — вказівним. І ось українець показує вказівний палець, і вчителька з учнем стоять, дивляться одне на одного й не можуть порозумітися», — усміхається Тетяна Булана. Різниця між українськими та польськими дітьми проявляється і в тому, як вони реагують на конфлікти. Тетяна Макогон наводить приклад. « Польські діти йдуть жалітися до вчителя, а українські — дають відпір. Часто це стає причиною непорозумінь. Я пояснювала нашим дітям, що тут не можна так робити — треба йти казати до вчителя, він допоможе вирішити питання. А вони відповідають: „Ми не ябеди“», — розповідає вона. Єжи Вуйцік Слава українським домогосподаркам! « Якось прийшла до мене на розмову українська мама. Вона була незадоволена, що вчителька щось не так сказала її дитині. Ми сиділи в коридорі й обговорювали цю тему. І тут ця вчителька йде коридором — веде дітей на обід. Мама припиняє розмову зі мною і кидається до вчительки з питаннями. А тут так не можна. Вчителька каже: „Я перепрошую, але я зараз веду 20 дітей в їдальню. Я не можу зараз з вами говорити“. Мама образилась, що вчителька її відштовхнула. Вчителька обурилась, що мама її потурбувала в неузгоджений час. Обидві подумали одна про одну, що інша невихована. Міг би статися конфлікт. Але я пояснила мамі різницю підходів, поговорила з вчителькою, і ми владнали ситуацію», — додає асистентка. Але іноді непорозуміння виникають через глибші речі. « Одного разу я почула розмову дітей четвертого класу в трамваї, — розповідає Тетяна Булана. — Ми поверталися з екскурсії, і українська дівчина розповіла, що вони з її татом кудись ходили. Польські учні відреагували неочікувано: „А що, він не в Україні, не у війську? Всі чоловіки в Україні мають воювати. Що він тут робить?“ Дівчинка стала бліда, і я побігла через весь трамвай, щоб усе пояснити й залагодити». Попри важливість цієї ролі, система освіти не завжди її визнає. « Міжкультурний асистент у школі — це категорія обслуги, — впевнена Тетяна Булана. — Нерідко вчителі очікують, що я виконуватиму функцію вихователя світлиці ( групи продовженого дня — ред.). Або ж хочуть, щоб я додатково пояснювала дітям тему, хоча я не вчителька. Але головний мінус — посада міжкультурного асистента не передбачає жодного кар'єрного зросту. Шансів отримувати більшу заробітну плату також немає, хоча робота не проста — емоційно й фізично. Додаткові навчання для міжкультурних асистентів теж не передбачені. Якось я хотіла поїхати на освітній форум, але директорка сказала, що це не відповідає моїй робочій позиції. Це було неприємно, тому я більше не просила — брала відпустки. Бо не розумію, як можна працювати у сучасному світі, з батьками й дітьми — і не прогресувати". Водночас без асистентів школам стає значно складніше. « Тільки коли нас скоротили, вчителі почали розуміти нашу цінність», — каже Тетяна Макогон. Тетяна Макогон: Я відчула, що моя робота важлива, і не тільки для українських дітей / Фото: Приватний архів Останніми роками асистенти дедалі частіше говорять про напруження. « Пару років тому я відчула зростання негативу щодо українців у Польщі, а атмосфера в суспільстві дуже впливає на роботу в школі — ми відразу все відчуваємо, — розповідає Тетяна Булана. — В якийсь момент дійшло до того, що польська дитина з п’ятого класу сказала мені, дивлячись в очі: «Геть з моєї країни». Уявіть, якщо дитина дозволяє собі казати це дорослій людині, що вона каже своїм одноліткам. А далі прояви дискримінації торкнулись і моєї доньки. Вона давно тут і говорить польською краще, ніж деякі польські діти, але це все одно сталося. Тоді я зрозуміла, що треба діяти. Створила громадську організацію Sonder Time, яка навчає і розвиває міжкультурних асистентів, допомагає їм розібратися з незрозумілим, керуючись законами. Я — все ще голос українських учнів і їхніх родин, але вже на вищому рівні". Попри всі труднощі, більшість асистенток говорить про цю роботу як про місію. « Ми допомагаємо дітям, вчителям і батькам знайти спільну мову», — каже Тетяна Булана. Іноді результат видно не одразу — але він є. Тетяна Макогон згадує одну історію: «Польська дівчинка, яка ніколи до мене не підходила, якось мовчки простягла мені свій малюнок: з одного боку — прапор Польщі, з іншого — України. Я розплакалась. Відчула, що моя робота важлива. І не тільки для українських дітей» Сьогодні українські діти — частина польської школи. І частина майбутнього країни. Від того, який досвід вони здобудуть зараз, залежить дуже багато. «Дехто з них залишиться в Польщі, стане лікарем чи вчителем», — каже Тетяна Макогон. Теги:   українки в Польщі Українські біженці Діти Польща Школярі Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter