«Було враження, що загинемо». Капітан ЗСУ Оксана Чорна, яка повернулась до побратимів в Україну з Оману, розповіла NV свою історію — відео

Оксана Чорна, капітан Збройних сил України, розповіла NV про свій шлях від Революції Гідності до посади начальниці відділення комунікацій 23-ї ОМБр. 24 лютого 2022 року вона залишила безпечне життя в Омані, щоб повернутися до своїх побратимів в Україну. Оксана Чорна говорить про ціну кожної помилки жінки на передовій, виснажливі медичні евакуації під обстрілами та унікальний Журнал бойових дій , який вона створює, щоб зберегти історії солдатів, а їхні діти могли пишатися своїми батьками. NV публікує текст та відео її розповіді. В мене іще таке ставлення, коли мої друзі гинуть, я їх не оплакую, бо я їх перевожу в підрозділ в своєму мозку, що вони служать в іншому підрозділі. І цей інший підрозділ воює на іншій ділянці фронту. Я не можу з ними зв’язатися, бо вони на позиціях і якби я їх не… вони для мене живі. Для Оксани війна почалась з Революції Гідності, коли вона вперше відчула потребу боротись за своє. Я тоді перший раз відчула оцю несправедливість, чому в моїй країні я виходжу на площу, не роблю нічого поганого, а поліція нас б'є, міліція на той час. Я не розуміла, це було неправильно. І таким чином все розпочалося. Після початку бойових дій у 2014 році жінка почала волонтерити: привозила автівки на схід та евакуювала поранених бійців, а у 2015 році офіційно мобілізувалась у 28-му бригаду, де стала єдиною жінкою-водійкою швидкої на лінії бойового зіткнення. Коли командир роти мені дав добро, сказав: «Їдь за пораненим», я була дуже здивована, бо це було дуже відповідально в моїх очах. І щоб я мала приїхати на позиції, цивільна жінка приїхати на позиції, забрати пораненого, вивезти. І потім це все пішло частіше і частіше, тобто я виїжджала на кожен виїзд і… А в липні 2015 року я мобілізувалася в 28-му бригаду як водій-санітар. Я собі тоді вибудувала відношення до смерті, до поранень, що це тіло — це механізм. От як машина. Коли в мене в машині я пробиваю колесо, чи там відірвала бампер, чи там ще щось сталось, я ж не виходжу, не плачу, не кричу, не впадаю в істерику. Я розумію, що мені треба що? Поміняти колесо, чи там причепити цей бампер, чи щось зробити, щоб механізм працював. І до тіл я відношуся так само. Тобто це механізм, який мені треба швидко направити, щоб дати людині можливість вижити, або якщо це мертвий, то забрати його. Забрати, щоб відвезти до родини. Свої переживання та історії побратимів Оксана описала у документальній книзі Позивний Кассандра . Там немає якоїсь художньої… Там тільки мій виклад про те, що там трапилось. І про тих людей, яких я зустрічала, з якими я тоді була на позиціях. Це дуже було важливо для них, бо коли вони читали, мені найважливіше було, щоб їм сподобалось. Вона також розповіла, як у 2015 році слова командира змусили бійців піти на заміноване поле під позиції ворога, щоб зібрати останки загиблих побратимів для їхніх родин. І ми ходили по цьому полю, все горить, щоб знайти тіла. На наступний день, ми коли приїхали, бо, ну, мало знайшли останків, і треба було щось же на експертизу ДНК, для родин. І тоді хлопці стояли, я бачила, як командир каже: «Йдіть, шукайте». А це що? Ну, це поле перед нашими позиціями. Тобто це треба було йти, по суті, до ворога і шукати. І хлопці відмовлялися йти, казали, що ми не можемо йти, ми боїмося. І він вийшов тоді і сказав: «Ви б хотіли, щоб ваша мама поховала вас, чи ви б хотіли, щоб ваші останки доїдали ворони?». І вони встали і пішли. Тобто, в нього одна фраза була, і вони просто так зібралися. І ми ходили, в мене є фотографії з того часу, ми ходили по цьому полю з клітчастою сумкою, оцією кравчучкою такою. І в неї збирали маленькі шматки цих, ну, тіл, щоб щось родинам… вони щось мали поховати, бо ми знали, що вони загинули. І я вже потім зрозуміла, що людині, яка втратила рідного, недостатньо інформації, їй потрібно щось, щоб вона могла це поховати, і до кого вона би могла ходити. Після демобілізації у 2016 році жінка спробувала повернутись до цивільного життя та наукової роботи в Києві, але це виявилось непростим завданням. Коли я повернулася туди після демобілізації, я не знайшла того відчуття задоволення, яке я мала до цього, працюючи в цій структурі, бо це наукова робота, міжнародні конференції, делегації - і тут я вивозила поранених. Я повертаюсь до якоїсь такої рутини, яку я не змогла… я все одно їздила на фронт, я все одно тікала, я все одно жила з хлопцями. Через деякий час Оксана зрозуміла, що для того, щоб відпустити війну, потрібно фізично від неї відділитись. Щоб мати таку можливість, вона прийняла пропозицію викладати в Омані. Ти не можеш просто сидіти вдома, бо їм потрібна допомога. Я просто сідала, їхала і, хоча я демобілізувалася в листопаді 2016-го року, я до серпня 2017-го жила з ними. Я переганяла їм машини, я евакуйовувала поранених, я постійно знаходилась там як водій санітарний і вивозила поранених так само, як і до цього. Тобто це було неможливо. Чим би я не займалася в цивільному житті, я би не змогла їх покинути. Тому я вирішила поїхати за кордон, бо відстань має бути якась, щоб я не могла просто так от — 500 км і я вже в них. В Омані життя Оксани було спокійним, але вона завжди знала, що велика війна — це лише питання часу. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року вона прилетіла з чоловіком до Польщі, звідки вони намгались потрапити додому. Я купила три швидких, бо я збирала на одну, а мені друзі стільки грошей дали, що мені вистачило на три швидких. Я купила три машини і я водій, чоловік водій, і почали хлопці мої, побратими, з якими я служила, повертатися, хто працював за кордоном. І ми якось групувалися, їм теж треба було повернутися. За словами жінки, коли всі тікали на захід, вона їхала назустріч війні з впевненістю, що це — дорога в один кінець. В мене було враження, що ми приїдемо на пару місяців і загинемо. На цьому все закінчиться. В мене не було навіть ідеї такої, що ми виживемо там і що країна вистоїть. Це був, ну, квиток в один кінець. Я розуміла, що ми тільки якийсь час там щось протримаємося трошки довше, але варіанту, що є шанс вижити, нема. Тобто я все кинула в Омані, все, як є, навіть не здала квартиру, машину, всі речі. Подрузі сказала: коли загину, продаш усе, моїй мамі переведи кошти, щоб вона могла виїхати. І ми, коли їхали, це було таке: от ми переїжджаємо через кордон, ці люди, які тягнуть якісь речі, ці тварини, ці діти, які йдуть усі заплакані, волонтери польські, які там їх зустрічають, годують, ковдрами накривають, бо холодно. І ми в'їжджаємо туди. І таке враження, от як у фільмах, коли там такий якийсь ядерний вибух стався, так? Тут такі натовпи машин звідти, а ти такий по порожній дорозі в ту сторону їдеш. І в голові: «Ну, ти нормальна? Тобі взагалі точно туди треба?». Я така: «Ну ні, ну треба». Повернувшись в Україну, Оксана почала свій шлях з найгарячіших точок Донбасу — вона їхала туди, де був її підрозділ. Ми приїхали в Дніпро тоді, і чоловік мобілізувався у свій підрозділ, я у свій, ну, я в 57-му бригаду: я пішла до того командира, з яким я служила у 28-й бригаді. Ми поїхали відразу на схід, бо на той час я вважала, що варіантів відстояти Київ нема. Він був у напівоточенні. І я навіть сюди не заїжджала — в мене є тут квартира — бо я вважала, що ми втратили це. Колони йшли з Харкова прямо на Київ. Єдине, ну, їдеш до своїх. Я їхала до своїх. Мої хлопці були на Донбасі і ми їхали до своїх підрозділів. Принаймні, тоді було таке відчуття — дорого віддати своє життя. Жінка розповіла про найстрашніші моменти евакуації у 2022 році на маршруті Тошківка — Лисичанськ. Які б зараз FPV не були, які б зараз обстріли не були, як би шахеди не літали над хатою і не вибухали, але той момент, коли ти не розумієш, чи наступне перехрестя наше, чи ні… І ти, от я пам’ятаю, коли вивозила поранених із Тошківки в Лисичанськ, зв’язку не було. Старлінк тільки був на КСП батальйону. Я забирала поранених, їхала в Лисичанськ на стабік, завозила пораненого. І коли я їхала назад, то це кілометрів із 30, мабуть. З Лисичанська виїжджаєш, там таке, ніби згори вниз. Я там ставала. Отак от дивишся вперед: там ліси зліва, поля, все горить, дим такий постійний, видно, як щось падає, оцей гуркіт, такий гул. І в тебе нуль взагалі зв’язку, ні рації, нічого. І ти розумієш, вони вже могли десять разів загинути там. І ти просто їдеш, і зараз тебе там розстріляють. І ти не знаєш. І ти такий: «Воно мені точно треба?». А потім думаєш: «А раптом вони чекають, що треба вивезти поранених, а я не повернулася». І я їхала. Я приїжджаю, вони такі: «О, ти повернулася?». Я кажу: «Да, я повернулася». Також Оксана згадала дні оборони, коли медикам доводилося брати до рук РПГ і вчитися стріляти з Javelin за відео в інтернеті. І оце були найстрашніші бойові дні тоді, коли тобі командир батальйону каже… А я ж медпункт батальйону. І він приходить до всіх: «Розібрали РПГ, у нас кругова оборона, нас оточили». І ти такий: «Де я, а де РПГ?». Ну, і стоять оці старші офіцери по вікнах із цими гранатометами. І ти такий: «Ну, в принципі, хороше було життя, шкода, що так мало». І в нас там були, наприклад, Джавеліни, NLAW, а хлопців, які вміють стріляти, вбили на самому початку. І вони в нас так складені були. І ми давай якось їх використовувати. Ми в YouTube: «Як користуватись Джавеліном». І оце от типу… ну, що там натиснути, там не так усе складно, виявляється. І там постійно була така атмосфера, як у таких от самих трешових фільмах про Другу світову, коли ти просто в жаху від того, що навколо, але ти маєш бути тут. І це було найстрашніше, що було за цю війну, я от так скажу. Через 10 місяців служби на Лисичанському, Херсонському та Бахмутському напрямках жінка зрозуміла, що більше не витягує фізично проведення важких евакуацій. Якщо хтось загине через те, що я не змогла підняти, перенести, завантажити чи щось фізично зробити, я собі цього не прощу. І я тоді пішла, бо хлопці нормально справлялися тоді з евакуаціями. Це на Бахмутському напрямку було. І вже з зими 2023-го року я була в 53-й бригаді, де була пресофіцером, фотографом і знімала життя, бойові будні. На цій посаді Оксана започаткувала свій головний проєкт — Журнал бойових дій , метою якого є зберегти історії бійців у друкованому вигляді. Вона стала для бійців своєю людиною на позиціях. Вони мені кажуть: «Ти наш батюшка. Ти приїхала, послухала, нам вже стало легше». Ну і вже у 23-й бригаді це перейшло у відео. Тобто вони розказують. Дуже складно, особливо перші рази, коли я перевелася у 23-тю бригаду в листопаді, вже більше року там служу. І вони спочатку всі дуже такі: «А нащо тобі це? А ми тобі нічого не скажемо. А то не треба нас фотографувати». То зараз я дійшла до того рівня, що вони: «Приїжджай до нас. У нас такий є хлопчик, він вміє там свистульки робити. Він так класно ці глиняні штуки робить. От приїдь, зніми». Жінка також розповіла, як пряме влучання ворожого дрона у її будинок створило ідеальну локацію для інтерв'ю, а поранення стало приводом для жарту над командиром. Коли знімаю інтерв'ю, я вибираю локацію. Тобто ми їздили, шукали локації там. І от мені потрібні були руїни, щоб посадити бійця зі зброєю на фоні руїн. Зазвичай приїжджаєш — якась школа розбита. І місцеві почали: «Не треба тут знімати, не треба, сюди все прилетить». Кажу: «Та вже ж пізно, тут же ж усе, вже нічого нема». «Ні, не треба». І тут нам у будинок прилетіло, і я така: «О, вогонь! От я так вилажу з підвалу, і в мене тут локація для зйомки!». І ми цю локацію декілька разів ще використали, з різних сторін ми знімали. Мене тоді поранило, коли прилетів шахед, ми тоді вижили якимось дивом, але в мене і крило є від шахеда. Я ж відділення комунікацій, і я тоді приходжу до командира, кажу: «Пане полковнику, ми збили шахед». Він такий: «Відділення комунікацій збило шахед? Як?». Кажу: «Собою». І даю крило йому, сама з перемотаною головою, отак з крилом шахеда. Оксана продовжує служити, але мріє про майбутнє без війни. Тобто, якщо подорожувати і щось поєднувати з викладанням, то, в принципі, це така мрія. Якщо раптом я виживу. Теги:   Війна Росії проти України Жінки-військові Інтерв'ю NV Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter