«Брюссель боїться моменту, коли Україна виконає всі умови, а вони не зможуть подолати чиєсь політичне вето» — інтерв'ю з Євгенією Кравчук

Народна депутатка України від партії Слуга народу Євгенія Кравчук, віцепрезидентка європейської партії ALDE та голова підкомітету ПАРЄ з питань медіа та інформаційного суспільства — про терміни вступу України до ЄС , «аграрні війни» з Польщею і долю українських жінок за кордоном. Авторка — Діана Балинська. Інтерв'ю було вперше оприлюднено в онлайн-виданні Sestry.eu , NV публікує його на правах інформаційного партнерства. — Пані Євгеніє, ваш графік останніх місяців вражає. Нью-Йорк, Страсбург, Варшава, Київ — де у цьому всьому ви знаходите точку опори? — Попри всі перельоти, для мене це місце незмінне — Чортків. Це місто, де я виросла, де моє коріння. Хоча більшу частину життя я мешкаю в Києві, і він теж став рідним, але справжній спокій я відчуваю саме там, на Тернопільщині. Ця внутрішня прив’язаність допомагає тримати баланс. — Поговорімо про наше спільне « болюче» — вступ до ЄС. Ви неодноразово казали, що це відбудеться в цьому десятилітті. Наскільки ці терміни є реалістичними зараз, у 2026-му? Чи побачимо ми українців на виборах до Європарламенту у 2029 році? — Це абсолютно реально. До того ж ці терміни називала не лише я — про це відкрито говорять у Брюсселі, а також лідери багатьох країн. Важливо розуміти, що йдеться про так званий next enlargement package — наступний великий пакет розширення. Ми в цьому процесі не одні, поруч Молдова, країни Західних Балкан — Чорногорія і Північна Македонія, яка дуже довго чекала на відкриття перемовин. До того ж з’явився фактор, який може суттєво прискорити гру, — Ісландія. Там серйозно висловилися за приєднання до ЄС. Де-факто Ісландія вже інтегрована: вони в НАТО, у Шенгені, в єдиній економічній зоні. Раніше їх стримували питання вилову риби та квот ( схожа ситуація у Норвегії), але зараз вони готові до кроку де-юре. І це важливо для нас: якщо двері відкриються для інших країн, вони не зможуть закритися перед нашим носом без репутаційних втрат для самого ЄС. Нам важливо вступити « великою хвилею» разом з Балканами — це посилить Південну та Східну Європу, створить потужний щит. — Але ж кожна країна — це окрема історія. Україна на тлі маленьких Чорногорії та Ісландії виглядає гігантом… — Звичайно, підхід індивідуальний. У нас різна кількість населення, різна структура економіки. Україна — найбільша і найсерйозніша за своїм потенціалом. І цей потенціал зараз трансформується. Ми відходимо від моделі «аграрного придатка». Так, частка агросектору у ВВП залишиться значною, але ми переходимо від простого вивозу зерна до глибокої переробки. Це продукція з високою доданою вартістю, яку ми будемо експортувати. Це той козир, який робить нас життєво необхідним партнером для безпеки всього ЄС. Євросоюз уже почав враховувати нас у своїх фінансових планах. Бюджет ЄС верстається на п’ятирічку, і Україна вже там « прописана». Спочатку через механізм кредитної підтримки — ці самі 90 мільярдів. А в наступному циклі ми вже будемо закладені в бюджеті із самого початку. Голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн підтримує ідею вступу України до Євросоюзу / Фото: REUTERS/Yves Herman — Що, на вашу думку, сьогодні більше лякає Брюссель: корупція в Україні чи наші масштаби? — Важливо розуміти, що політичне рішення про те, що Україна буде в ЄС, уже прийняте. Відкриття перемовин — це і є той самий момент концептуального « так». Ми пройшли етап, коли ідея вступу країни, що перебуває у стані повномасштабної війни, здавалася екзотичною. Ми довели, що органи влади функціонують, а економіка, попри постійні удари, жива. Однак остаточне « так» відбудеться після закриття всіх кластерів і ратифікацій-підтверджень від усіх країн-членів. Звісно, у нас буде чимало « домашньої роботи». Щодо корупції, то давайте щиро: часто це просто зручний привід для тих, хто хоче затягнути час. Так, проблема є, але у нас створена унікальна архітектура антикорупційних органів, якої немає в багатьох країнах « старої Європи». І гучні справи про затримання посадовців — це ознака очищення. Зрештою, корупційні скандали трапляються і в Бельгії, і у Франції — ми бачили це неодноразово. Насправді Європу більше лякає власна інституційна неготовність. Вони просто не знають, що робити з «деструктивним правом вето». Як «доставити нові стільці» до спільного столу, не ламаючи всю систему? Ми чітко бачимо це на прикладі Віктора Орбана. Він перетворив питання вступу України на справжнє політичне шоу для власних виборців, малюючи з нас загрозу. Це суто технологічний спосіб мобілізувати електорат перед виборами в Угорщині. Тому зараз ми спостерігаємо ситуацію певного очікування з боку Євросоюзу. Проте механізми впливу на таких гравців існують. Угорщина — країна дотаційна, її економіка критично залежить від рішень Брюсселя та німецьких інвестицій. Коли питання стає руба, навіть найбільш гучні опоненти зазвичай йдуть на компроміс. Тому нинішнє затишшя — тимчасове, доки не минуть виборчі цикли. Прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан у передвиборчій кампанії закликав своїх виборців «об’єднуватися проти війни», а агітація його партії була спрямована проти України та Володимира Зеленського / Фото: REUTERS/Marton Monus Брюссель зараз свідомо страхує себе бюрократією. Оцим формалізмом — «поки ми не побачимо тут кожну галочку, не буде кроку вперед» — вони намагаються приховати страх розписатися у власному безсиллі. — Польща залишається нашим головним адвокатом, але водночас і найжорсткішим конкурентом, особливо в агросекторі. Що ви кажете польським колегам-політикам, коли вони прямо запитують: «А що ми насправді виграємо від вступу України?» — Польща — країна з високою політичною поляризацією, де кожна сила намагається завоювати свій електорат. Проте є фундаментальний консенсус, на якому все тримається — це антиросійськість. Поляки чітко розуміють: сильна Україна — це їхній безпековий щит. А сильна і стабільна Україна можлива лише всередині Європейського Союзу. Це їхній головний прагматичний інтерес. Польський бізнес теж виграє, адже Україна — це колосальний ринок для інвестицій і відновлення. Щодо конкуренції фермерів — так, будуть відтермінування та перехідні періоди. Ми розуміємо, що сам ЄС зараз потребує аграрної реформи та перегляду формул субвенцій. Але не варто перебільшувати « загрозу» від нашого зерна: для українських аграріїв Європа — далеко не єдиний ринок, багато хто успішно орієнтується на Близький Схід і Африку. — Ви часто згадуєте, що виконання умов вступу буде болісним для нашої економіки. У чому ви бачите найбільші ризики та «вузькі місця» цієї трансформації? — Це величезні інвестиції. Відмова від певних пестицидів для аграріїв, перехід промисловості на стандарти Zero Emission та Green Deal — це колосальні кошти. Тут звучить дуже сумно і дивно, але частину проблем з екологічними стандартами, які ми мали до 2022 року, «вирішила» війна: росіяни просто розбомбили старі радянські заводи, як-от у Маріуполі чи Авдіївці, які ніколи б не вписалися в норми ЄС, або ж окупували їх. Маємо відбудовуватися вже за новими стандартами, але для підприємств Криворізького регіону чи інших промислових вузлів цей перехід буде надважким. Під не меншим тиском опиниться і вища освіта. Ми маємо великі проблеми з матеріальною базою та лабораторіями. Поруч із потужними закладами існує маса посередніх — як вони збираються конкурувати з тими ж польськими вишами? Коли кордони відкриються остаточно, почнеться боротьба за студента, зокрема й іноземного. Це жорстка конкуренція, і багатьом закладам доведеться закритися або об'єднатися, щоб вижити. — Sestry читають тисячі українок у Польщі. Багато з них мають чудову освіту, але змушені працювати не за фахом. Чи можна прискорити нострифікацію дипломів на рівні європейських структур і як не втратити цей жіночий потенціал для України? — Є два шляхи. Перший — стати членами ЄС, тоді запрацює вільний рух трудової сили. Другий — індивідуальні рішення країн, які мають брак кадрів, як-от лікарів чи медсестер. Але будьмо щирими: кожна держава насамперед захищає свій ринок, намагаючись залишити престижні місця для власних випускників, а приїжджим запропонувати низькокваліфіковану роботу. Тому наша стратегія — це повернення додому. Коли після війни почнеться економічне зростання, ці українки зможуть реалізуватися тут у своєму звичному соціальному статусі. Держава вже впроваджує конкретні інструменти підтримки. Ми прийняли законопроєкт, який допомагає мамам швидше повернутися на ринок праці. Зокрема, передбачена доплата близько 8 тисяч гривень на місяць, якщо жінка виходить на роботу після одного року декрету. Ці кошти можна спрямувати на приватний садочок ( якщо в державному немає місць) або на послуги няні. Це реальна можливість не втрачати кваліфікацію та відчувати фінансову опору від держави вже на старті. — А як щодо проблеми ейджизму? Раніше жінкам після 45 років було вкрай важко знайти роботу. Чи змінила війна цю ситуацію? — Ситуація змінюється, і ми не в вакуумі. Раніше ми боялися ейджизму щодо зрілих фахівців, але зараз глобальні дослідження показують неочікувану аномалію. Через розвиток штучного інтелекту найбільші проблеми можуть виникнути якраз у молоді, у зумерів. Штучний інтелект часто не призводить до масових звільнень досвідчених працівників ( хоча ми бачимо скорочення в Meta на 25%), але він блокує створення нових робочих місць. Тобто ті, хто вже в системі, допрацюють, а для нових людей вакансії просто не відкриваються. В Україні через війну ми маємо свої особливості та дефіцит кадрів у багатьох сферах, але глобальний тренд такий: досвід і вміння працювати зі складними процесами стають ціннішими за «стартові» позиції, які тепер закривають алгоритми. Тому жінкам 45+ зараз у чомусь навіть простіше довести свою незамінність, якщо вони готові опановувати нові інструменти. — Як українська спільнота та медіа в Європі можуть перетворитися з «голосу біженців», що потребують допомоги, на потужний інструмент лобізму та культурного впливу? — Наші люди за кордоном — це і є обличчя України. І зараз критично важливо, щоб це обличчя було суб'єктним. Польща тут — особливий кейс: через близькість мов асиміляція та полонізація дітей відбувається надзвичайно швидко. Я тішусь, що наше скликання прийняло закон про множинне громадянство. Це спосіб зберегти юридичний і ментальний зв’язок: мама у Варшаві має знати, що її дитина може мати польський паспорт для комфортного життя в ЄС, але при цьому залишатися українцем, мати право голосу вдома і реальну можливість повернутися без перешкод. Жінка у київському парку, березень 2026 / Фото: REUTERS/Gleb Garanich Це ж стосується і нашого інформаційного простору. Ринок інтернету сьогодні не має кордонів. Видання, як-от Sestry, читатимуть всюди — від Варшави до Канади. Але щоб бути впливовими, ми маємо виходити за межі суто « тем для біженців». Писати про бізнес, глобальні тренди, якісну культуру. В Україні зараз величезний дефіцит глибокої культурної аналітики. Росія століттями використовує свою культуру як зброю, і ми нарешті маємо навчитися використовувати свою як інструмент стратегічного впливу. Ми маємо бути цікавими не лише самим собі, а й широкій європейській аудиторії. Наша культура — це те, що робить нас суб'єктами, а не просто отримувачами допомоги. Якщо ми будемо створювати якісний інтелектуальний продукт, нас будуть читати, поважати і підтримувати всюди. — Чи можете навести приклади українських ініціатив за кордоном, які реально змінили сприйняття України? — Потрібно розуміти: культурна дипломатія — це марафон, а не спринт. Це не робиться швидко, і не варто очікувати, що якась одна акція чи захід одразу все змінить. Росія століттями вкладала величезні ресурси у свою експансію. Наприклад, їхній павільйон у Венеції побудований ще в 1913 році — до речі, на гроші українського мецената Терещенка. Варто налаштовуватись на щоденну копітку роботу: відкриття філій Українського інституту, системна присутність на фестивалях і навіть українські субтитри в польських кінотеатрах, на які іноді неможливо дістати квитки через шалений попит. Це і є реальний вплив, який накопичується поступово. — Чи відчуваєте ви в європейських структурах особливу жіночу солідарність? Чи допомагає вона прискорювати гуманітарні процеси та обходити бюрократію? — Участь українок у парламентській дипломатії, той факт, що під час повномасштабного вторгнення ми обрали вже другу в історії незалежної України прем'єрку — все це викликає повагу і у чоловіків, і у жінок в Європі. Хоча в нас, як і в ЄС, досі існує розрив у оплаті праці, суб'єктність української жінки зараз на зовсім іншому рівні. Ми окремо говоримо на міжнародних заходах про те, як війна впливає на жінок. З одного боку, вони вразливіші, стають жертвами воєнних злочинів та сексуального насильства. Але водночас українки демонструють неймовірну силу. У нас в армії зараз понад 70 тисяч жінок — це більше, ніж чисельність армій багатьох європейських країн. Це факт, який вражає наших партнерів. — Як цей жіночий досвід враховується у планах на відбудову України? — Зараз на всіх рівнях — від Комісії ООН у Нью-Йорку до конференцій з відновлення ( Recovery Conference) — закріпилося поняття « гендерно-чутливе відновлення». Створено цілий Альянс за участь жінок у відбудові. Що це означає на практиці? Це про те, щоб інтереси і жінок, і чоловіків були враховані, щоб рішення не приймали виключно чоловіки, які можуть просто забути, що мають бути ще садочки, а не тільки заводи. — У Польщі зараз триває дискусія про скорочення допомоги для вразливих категорій — пенсіонерів, людей з інвалідністю. Чи може держава Україна вплинути на ці рішення? — Таке суверенне рішення Польщі. Потрібно розуміти їхню внутрішню ситуацію — багато поляків вважають, що вони вже зробили для нас більше за всіх інших. Україна продовжує платити своїм пенсіонерам пенсії, вони мають доступ до медицини вдома. Загалом, у Європі зараз чітка тенденція до перегляду механізмів «тимчасового захисту» та переходу на інші статуси до 2027 року. Кожна країна діятиме прагматично: вони намагатимуться залишити у себе працездатних людей, які інтегрувалися в економіку, і поступово проситимуть повернутися тих, хто потребує лише соціальних дотацій. Це виклик, до якого нам треба готуватися. — Який ваш особистий прогноз: чи повернуться українці додому і що стане вирішальним фактором? — Маємо визнати: чим довше триває війна, тим менше людей повернеться. Це об'єктивний процес вкорінення. Але я вже зараз бачу молодь, яка повертається з Німеччини чи Польщі. Життя за кордоном виявилося не таким « солодким», як багато хто уявляв спочатку. Вирішальним фактором, безумовно, є безпека. Але далі йде відчуття затребуваності. Людина повернеться тоді, коли відчує, що вона вдома потрібна, що тут є робота та реальні соціальні ліфти. Наше завдання як держави — створити ці безпекові та економічні умови якнайшвидше, доки асиміляція за кордоном не стала незворотною. — Що для вас є головним символом того, що ми — вже частина європейської родини? За останні пів року ставлення до нас змінилося. Раніше нас хотіли врятувати, а зараз від нас залежить безпека Європи Україна стала повноцінним гравцем. І це найкраще відчуття — розуміти, що твій дім уже є невід'ємною частиною великої європейської родини. Теги:   Євгенія Кравчук Вступ України в ЄС Євросоюз Україна-ЄС Віктор Орбан Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter