«Європа — як дитина, що не чує цунамі». Як протидіяти російській пропаганді та що таке мистецтво і свобода — інтерв'ю з Владом Троїцьким

Засновник ГогольFest та гурту ДахаБраха Влад Троїцький зі своїм «театром досвіду», який приїжджає до Познані на конференцію Impact, в інтерв'ю Єжи Вуйціку, опублікованому у міжнародному онлайн-журналі Sestry , розповідає про створений ним та його колегами Коридор життя, роль мистецтва у протидії пропаганді, знецінення цінностей у Франції та відродження української ідентичності після розпаду Радянського союзу. NV публікує повний текст інтерв'ю з Владом Троїцьким. — Ти виступиш на одній з найбільших бізнес-конференцій у Центральній Європі. Бізнес, інвестори, нетворкінг, політики, інтелектуали з усього світу. З чим ти приїхав? — Усі гості конференції пройдуть через зроблений нами Коридор життя . Поки можу сказати тільки це. Більшість бізнес-конференцій у світі — це пастка « business as usual», і ми хочемо трохи розірвати цю пастку. Це не цинізм з мого боку, це діагноз. Я чув, що Impact — це щось набагато більше, тому ми приїжджаємо на їхнє запрошення. — Чому « business as usual» — це пастка? —  Якщо втрачаєш людську, гуманістичну історію, якщо забуваєш про справжню проблему, яка відбувається навколо тебе, у певний момент твій бізнес буде знищений військовою агресією або правими радикалами, які прийдуть до влади, бо ніхто їх не зупинить. Погляньте на Німеччину під час Другої світової війни. Звісно, дехто заробляв гроші. Це найцинічніші випадки. Але більшість бізнесів було знищено. І тому наше головне послання таке: ми маємо разом захищати наше майбутнє, Україну, Польщу, Європу, весь світ демократії. Разом з тим ми також знаємо, що шок не діє. На початку війни був інтерес, люди дивилися, читали, реагували. Тепер вони кажуть: досить. Тому ми не йдемо шляхом шоку, не показуємо найдраматичніших фотографій чи відео, хоча вони у нас є. Ми йдемо шляхом метафори, музики, асоціацій, мистецтва. Спочатку ти бачиш щось прекрасне. Ти запитуєш: що це? А потім розумієш серцем, а не інтелектом. І це зворушує. Я не впевнений, чи це завжди працює. Але така наша мета. ‍ — Розкажи мені більше про самі роботи. —  Це кілька рівнів одночасно. Перший — дитячі малюнки. У кожного вони є вдома: коли ваші діти чи онуки щось малюють, ви вішаєте це на холодильник. У нас є колекція дитячих малюнків, присвячених війні. Це зовсім інша перспектива. Ми створили з них інсталяцію, яка працює на двох рівнях одночасно: зблизька ви бачите деталі, здалеку — всю історію. Другий рівень — фільми. Маріуполь. 100 ночей  — це анімація, яка здобула нагороди на міжнародних фестивалях, з прекрасною музикою. Ще один фільм — це анімація дитячих малюнків у поєднанні з документальним фільмом. Разом вони створюють атмосферу: світ звуків і образів. Частинка мультимедійної виставки Поле пам'яті — нагадування про злочин примусової депортації українських дітей / Фото: Архів Влада Троїцького via sestry.eu Третій: фізичні інсталяції. Цегла. Колючий дріт із зерном — це той клубок, який дає відчуття чогось заблокованого, заплутаного. Коли я організував виставку про Маріуполь у Сантьяго, директор Музею Другої світової війни в Ґданську сказав мені, що це не типова виставка, це скоріше театр. Подорож. Кілька рівнів розуміння. Історія емоційна, а не документальна. І ще одна річ, яка для мене є не менш важливою: частина, присвячена полякам. Зима, мінус 25 градусів у Києві, Росія руйнує ракетами та дронами енергетичну інфраструктуру. Люди тижнями ув’язнені в замерзаючих квартирах без електрики, води, світла. 80 тисяч поляків організовують збір Тепло з Польщі для Києва і привозять генератори. Буквально рятують життя. Ця історія також буде присутня в інсталяції, без неї картина була б неповною. А між залами конференції стоятиме Намет Незламності. Привезений українськими солдатами з легендарного Третього армійського корпусу ( раніше — Третя штурмова, — Ред.). У Києві такі намети розставляли між житловими будинками, і це були єдині теплі та світлі місця в усьому районі. Люди приходили, щоб зігрітися, щось поїсти, зарядити телефон, закип’ятити воду, пережити ще одну морозну добу. Символ виживання в атмосфері бізнесу й майбутнього. І місце зустрічей поляків і українців, бо саме в цьому вся суть. —  Ти народився в Росії, виріс у тіні Чорнобиля, робив кар'єру інженера, а зараз є засновником одного з найвідоміших фестивалів у світі. Як це сталося? — Я народився в Улан-Уде, у Бурятській РСР, у Росії. Дивне місце. Буддійська територія, тайга, романтична атмосфера лісу. Мій дід по батькові загинув до мого народження — під час полювання на ведмедя на нього впала сосна, йому було понад сімдесят років. Я його ніколи не знав, але батько розповідав мені про нього замість казок. Я завжди думав, що я циган, росіянин або єврей. Просто так це відчував. ‍ — Звідки взявся українець з Бурятії? — Лише після смерті бабусі й дідуся з боку матері я зрозумів, що вони були депортовані з України під час колективізації. Так само, як і родина мого батька. ‍Я зробив ДНК-тест: 92% — українське походження. Отакий сюрприз. Коли мені було 12 років, родина переїхала до Світлодарська — це в Донецькій області, яка сьогодні окупована. Батько потрапив до Чорнобиля, на атомну електростанцію, тож батьки жили у Прип’яті. Я потрапив до фізико-математичної школи-інтернату, майже військової. Інтернат у радянські часи був майже суворовкою: підйом, ранкові вправи на свіжому повітрі за будь-якої погоди. Справжній хардкор. Але й потужна освіта. — Звідки ж. Я мав технічну освіту — був інженером, і дуже хорошим. Спеціалізація — мікрохвильова техніка. Публікував статті в американських наукових журналах, пішов на аспірантуру. Але, як відомо, Радянський Союз трохи « занепав», і наука стала неактуальною. Я став займатися бізнесом. Були гроші. Але в якийсь момент сказав собі: стоп, я не хочу бути бізнесменом. Щодо армії, теж пробував. Поїхав до Ленінграда в інститут імені Можайського. Нас відправили до табору. Ми стоїмо голі до пояса на асфальті, комарі висмоктують кров в одну мить, а відганяти їх не можна. Не бити їх, а бути твердим. Через п’ятнадцять хвилин я вийшов із шеренги і сказав: дякую, я звідси їду. ‍Моя військова кар'єра тривала чверть години. У молодості я навіть не любив театр. Батьки виховували мене як інтелігентного хлопця за принципом « треба дивитися театр». А я соромився. Дивився на дорослих людей, які з якоїсь причини говорять не своїми голосами. Не розумів, навіщо. Якби хтось сказав мені у двадцять років, що я буду займатися театром, я б відповів: вибачте, це на сто відсотків не моя історія. Але все змінила одна людина: Анатолій Черков. Ми потрапили до його студії, шукаючи брейк-данс після Загальноєвропейського фестивалю пантоміми. І там я зустрів справжній театр. Стуруа, Некрошюс, Кантор, Гротовський. Я зрозумів: це не вистава, це створення іншого світу. Театр як модель життя. Шекспір мав рацію: весь світ — театр. Тільки зазвичай світ — це жалюгідний театр. А театр здебільшого буває жалюгідним. Але світ загалом — це просто театр-треш. Інсталяція Маріуполь. Шлях пам'яті і мрій у Ґданську / Фото: Архів Влада Троїцького via sestry.eu Дах, ДахаБраха, ГогольFest ‍ — Сорок місць, нуль грантів — і з цього виріс ГогольФест. Як? — У 1996 році я вийшов з усіх бізнесів. Став міноритарним акціонером, пішов з управління. У 1994 році я отримав Дах  — колишню малу сцену Театру молодого глядача в Києві. Я її відремонтував, приватизував. Максимум сорок місць. Жодних державних грошей, міських дотацій. Тільки ця маленька сцена. І це відкрило скриньку Пандори: з цього місця почали виростати величезні речі. Так народилась ДахаБраха . Ідея була простою в описі, але божевільною в реалізації: не джаз, не репліка фольклору, а щось, що поєднує різні музичні традиції — від Баха через мінімалізм Наймана й Гласса до українського містицизму. Я шукав ренесанс української традиції музичної драми. Проєкт екстремальний, експериментальний. Ми грали на Шекспірівському фестивалі в Ґданську, потім у Європі та по всьому світу. Наступний крок — Dakh Daughters, вільне кабаре. Нова Опера, тема Іова зі Старого Завіту, вистава, що ставилася в Нью-Йорку, Парижі, Берліні, Роттердамі. І ГогольFest — мультидисциплінарний фестиваль, де класична музика звучить разом із сучасною, а театр стоїть поруч з візуальним мистецтвом. Справжня комунікація між митцями різних напрямів. ‍ — ГогольFest дістався і до Маріуполя. — У 2007 році, після першого ГогольFest в Києві, зателефонував мер Маріуполя. Я був у саду, а він каже: організуй таке у нас. Я був здивований, адже це прифронтове, робітниче, важке місто. А він: у нас є страждання, у нас є звук, нам потрібно щось справжнє. Хочу найбільший фестиваль у Маріуполі. Місто дасть гроші. Потім фестиваль рушив далі: Вінниця, Херсон, Івано-Франківськ. Я також придумав GogolTrain — фестиваль у поїзді. Художній поїзд повільно їде країною, зупиняється, всередині нього — музика й освіта, зовні — Україна. Це була прекрасна метафора. Я давав людям з провінційних міст контакт з чимось європейським, з іншим світом. Рекламна кампанія ГогольFest у Києві, 2016 / Фото: Архів Влада Троїцького via sestry.eu Радянський Союз і українська ідентичність — Звідки у тебе взялося це усвідомлення, що є що рятувати, що українська культура — це не «хохляцтво»? — Радянський Союз зводив українську самосвідомість до образу « хохла» — симпатичних людей, трохи дурнуватих, які щось там співають і танцюють — та й усе. Ця історія була міцно вкарбована в нашу свідомість. Мало хто розумів, що все інакше. Більшість думала: так, ми саме такі. Перелом для мене стався на Корсиці. Я почув наживо корсиканські поліфонічні співи, на березі моря стояли дідусі й співали. Я збожеволів. А потім я зустрів Древо та Єфремова з консерваторії. Вперше я почув поліфонію українського співу і подумав: нічого не розумію, чому я про це нічого не знаю? По радіо цього не не можна було почути. Ми зробили першу народну оперу Кам’яне коло на біблійні мотиви. Тоді цього ніхто не оцінив. Сьогодні це було б на піку популярності. І лише зараз, майже через 34 роки незалежності, з’являється розуміння, що Україна — це потужна культура з корінням у бароко, така ж велика, як французька чи німецька. Що нам є чим пишатися. Український театр зараз переживає неймовірний бум. На Конотопську відьму досі неможливо купити квиток. На Книжковий Арсенал вишиковуються двогодинні черги. У Європі для масового глядача таке неможливо уявити. — Ти провів три роки у Франції. Коли ти усвідомив, що там щось не так? — Поняття цінностей і чеснот було знецінено. Запитуєш людину: що таке свобода? Вона відповідає банальностями. Я був на конференції про свободу слова, там були люди з Державного департаменту, європейці. Я сказав їм: ви багато говорите про « freedom», але у мене враження, що ви не розумієте, про що саме говорите. Багато хто погодився зі мною. Я запропонував визначення свободи як ризику та відповідальності. Але пересічна людина не хоче ані ризику, ані відповідальності. Мене турбують радикальні праві сили в усій Європі. Те, що колись було маргінальним, починає домінувати. Це нагадує мені часи перед Другою світовою війною, але сьогодні це тотальний цинізм — відсутність бачення майбутнього, лише хейт. Ці люди шукають ворога. А росіяни потужно над цим працюють, ділять, дроблять суспільство, викликають страшні емоції. Так вимикається критичне мислення. Це відбувається скрізь. Путін простий. Ніхто цього не каже прямо, але він простий. Трамп руйнує Сполучені Штати тим самим механізмом, що й Путін Росію: більшість людей не готова думати, шукає простих рішень. І на цьому наживається конформізм. Фукуяма оголосив кінець історії. Ні. Це було слабке мислення. Коли ти запитуєш друзів у Європі, чи готові ви віддати життя за свою країну? Дев’яносто відсотків відповідають, що ні. Я кажу їм на конференціях: ЛГБТ, клімат, фемінізм — це все важливо, але насувається цунамі. Ви як діти на пляжі, які бавляться й зайняті своїми важливими справами. ‍Коли настане справжній нацизм або з’явиться російський солдат, ви не зможете говорити про клімат. Ви потрапите в геть інший світ. Україна дає вам зараз час. Це останній бастіон свободи. Кожен камінчик — загибла дитина. Інсталяція Поле пам'яті у Києві, 2026 / Фото: Архів Влада Троїцького via sestry.eu Польща і дух солідарності — Польща прийняла мільйони українців. Але частина поляків запитувала: чому ми? Що б ти їм відповів? — Реакція поляків на початку вторгнення була фантастичною. Справді. І я вірю, що ви торкнулися чогось базового в людській природі — кожен відчуває, що це означає. Адже це людське і справжнє. Польща в Європі є країною, найбільш готовою до того, що відбувається — завдяки географії та історичному досвіду. Але готовність — це не лише військова техніка, дрони, танки, гроші. Це питання духу. Проблема України перед війною була схожою — проросійські рухи, роздробленість, партії, що розігрують місцеві суперечки. Це була російська операція: розділити, відірвати український рух від української традиції. І це відбувалося роками по всій Європі. Як ми можемо не бути разом? Польща має виняткову історію. Україна має виняткову історію народу. Це поєднання є природним. Нас об'єднує щось духовне: культура, страх, пам’ять, надія, боротьба, непохитність. Це нас об'єднує, а не розділяє. — Ти говориш про дух, цінності. Звідки це береться — у людини з політехнічною, інженерною, бізнес-освітою? — Кілька років тому я зрозумів, що з батьком насправді ніколи нормально не розмовляв. У нас були добрі стосунки, але я не знав, що таке справжня розмова. Зазвичай ми спілкуємося не з людиною, а з функцією. Ролі — це дружина, чоловік, діти, колега, касир. Бо щоб побачити людину, треба докласти зусиль. Людина — лінива істота, вона здебільшого бачить роль. Я запитував свою 17-річну доньку: «Ти розумієш різницю між розмовою та справжньою розмовою?». Місяць тому вона підійшла й каже: «Тату, я нарешті зрозуміла. Більшість людей не розмовляє, а лише галасує. Нічого з цього не виходить. Вони намагаються сподобатися або відповідати чиїмось уявленням. Це пастка». — Коли ти бачиш людину, а не функцію, ти можеш запитувати про любов. Це робота, щоденне відкриття людини, яка змінюється. Я пропоную учням вправу: «Підійди до каси в магазині і подякуй касирці, дивлячись їй прямо в очі. Побачиш її реакцію. Вона теж побачить у тобі людину. Ця зустріч — це і є любов». Фото: Архів Влада Троїцького via sestry.eu Антидот і майбутнє ‍ — Ти називаєш це Антидотом . Від чого саме? —  Проєкт Антидот , який народжується в моїй голові, — це мережа протидії маніпуляціям. У Росії з 60-х років діють так звані «методологи»: Щедровський, Кирієнко, Сурков. Це інженери соціальної маніпуляції. Йдеться про те, щоб викликати максимальну емоційну реакцію, щоб вимкнути критичне мислення. Я хочу створити вакцину: людина зазнає маніпуляції в безпечному просторі мистецтва. Як у Майстрі й Маргариті в театрі Воланда: ти переодягаєшся в модне вбрання, а потім опиняєшся голим на вулиці. Це вмикає розум. Нам потрібна вакцина для людського розуму. Справжня: через мистецтво, через досвід, через контакт з реальністю, а не з пропагандою. Культ Другої світової війни — це культ смерті — ми застрягли в минулому. Це той самий сентимент, що й у Трампа та MAGA: повернення до чогось, чого немає і не буде. Це небезпечно. За кордоном живе 25−30 мільйонів людей, пов’язаних з Україною. Це армія, шалений ресурс. Ми маємо їх об'єднати, замість будувати наратив, що ті, хто виїхав — зрадники. Ми маємо будувати міф про сучасну Україну. Авторитарні режими — це унісон: одна нота, один голос. Україна — це багатоголосся. Це важче гармонізувати, але це наша сила. Якщо ми не будемо усвідомлювати цього, ми створимо какофонію замість акорду. ‍ — Про що ти думаєш, коли виходиш на сцену? — Я патологічний оптиміст. Вірю, що ми йдемо єдиним можливим шляхом. Війна очищає й мобілізує. Мої друзі воюють, дехто загинув. Ті, хто пройшов через пекло, мають у собі неймовірну тугу за людяністю й ніжністю. Ми маємо зберегти це в собі. Я хочу цивілізацію альтруїзму, де успіхом є те, скільки ти можеш дати світу. Знань, любові, поваги. DakhaBrakha — це давати й брати. Майбутнє неможливо визначити — це як забивати цвяхи у воду. Майбутнє нагадує мені Сталкера Тарковського: кидаєш каміння і слухаєш відлуння. Це дарує подих надії. — Якщо хтось каже, що знайшов себе, це означає, що він помирає. Це процес. Все життя — це пошук. Один з проєктів Влада Троїцького — Dakh Daughters / Фото: Архів Влада Троїцького via sestry.eu Мистецтво, діти й межа між правдою і пропагандою — Діти як центральний мотив. Це працює, але Росія і ХАМАС використовують той самий прийом. Де межа? — Звісно, у кожному випадку можна сказати, що коли йдеться про дітей, у цьому є елемент маніпуляції. Але у нашому випадку, українському та російському, це чорно-біле. Росія напала на Україну. Тут немає сумнівів. Вона розпочала напад у 2014 році й продовжує велику війну з 2022 року. У цьому контексті ти бачиш злочин проти дітей і мусиш його так назвати. Візьмемо Маріуполь. У Драматичному театрі сховалися понад тисяча людей — цивільних, які думали, що будівля забезпечить їм захист від обстрілу. 16 березня 2022 року російський винищувач скинув дві авіабомби вагою 500 кілограмів кожна. На площі перед театром був великий напис, що там перебувають діти. Це не була помилка. Загинуло щонайменше кілька сотень людей — точна кількість залишається невідомою, оскільки місто перебуває під окупацією. Чистий акт домінування та терору, сигнал: у нас немає жодних принципів, жодних гуманітарних правил. Те саме в Бучі. Коли 7 жовтня ХАМАС атакував Ізраїль, також не було жодної воєнної мети. Чистий тероризм, вбивство цивільних, провокація як метод. Я не симпатизую Нетаньягу, бо він є правим радикалом політичного істеблішменту. Але я розумію Ізраїль 7 жовтня так само, як розумію Україну у 2022 році. Різниця між агресією та реакцією на неї є принциповою. Коли ти описуєш реальну ситуацію, це не маніпуляція, а опис історії, яка відбулася. Перформанс театру Влада Троїцького можна буде побачити 13−14 травня під час конференції Impact у Познані, а згодом — в репортажі на Sestry.eu та в соцмережах Sestry.eu . Теги:   Влад Троїцький ГОГОЛЬFEST Війна Росії проти України Пропаганда Українське мистецтво Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter