Тиха тривка радість. На Венеційській бієнале відкрили виставку центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre

У четвер, 7 травня, на 61-й Міжнароднній арт-виставці Венеційське бієнале в межах офіційної паралельної програми відкрилась виставка Still Joy — From Ukraine Into the World (Тиха тривка радість – від України до решти світу. Виставка міжнародного та українського сучасного мистецтва, об'єднана загальною темою Тиха тривка радість відкрилась у Palazzo Contarini Polignac. Її можна буде відвідати з 9 травня до 1 серпня цього року. Вона об'єднує твори та інсталяції провідних міжнародних та українських митців та мисткинь, які розмірковують над поняттям радості як життєвої сили та сміливого прояву людяності. В основі проєкту, а також його рушійною силою стали свідчення, почуті й збережені Глібом Стрижком, морським піхотинцем, ветераном, що повернувся з російського полону. Ці історії стають скульптурними елементами, завдяки яким фрагменти реальності знаходять своє місце в експозиції виставки. В проєкті беруть участь Катерина Алійник ( Україна), Пьотр Армяновський ( Україна), Джанет Кардіфф і Джордж Б’юрес Міллер ( Канада), Жуліан Шар'єр ( Швейцарія), Тасіта Дін ( Велика Британія), Раян Ґандер ( Велика Британія), Ґабріель Ґолаят ( ПАР), Нікіта Кадан ( Україна), Жанна Кадирова ( Україна), Алевтіна Кахідзе ( Україна), Роман Хімей та Ярема Малащук ( Україна), Павло Ковач ( Україна), Богдана Косміна ( Україна), Катя Лесів ( Україна), Катерина Лисовенко ( Україна), Сімоне Пост ( Нідерланди), Ашфіка Рахман ( Бангладеш), Деніел Тернер ( США), Альваро Урбано ( Іспанія), Леся Васильченко ( Україна), Олексій Сай та Юрій Грузінов ( Україна). Останній щей відзначився своїм протестним перформансом на відкритті російського павільйону, куди він прийшов із блокнотом Список п*дарасів 2026. Такий блокнот був раніше помічений на столі у очільника Офісу президента Кирилла Буданова. Ашфіка Рахман, Than Para — Немає землі без нас, 2025–дотепер. Радість, 2026. PinchukArtCentre / Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio Експозиція Still Joy вибудувана в логічній послідовності. Вона розпочинається з відеоінсталяції зі сцена київських рейв-вечірок. Вони зняті дуетом художників Яремою Малащуком і Романом Хімеєм до початку та під час повномасштабної війни. Далі — ідилічний пейзаж Катерини Алійник, де дрібна фауна вібрує під м’яким сяйвом місяця, та відеоесе Пьотра Армяновського, що поєднує реалії війни та сни, які бачило українське місто Маріуполь. Поверх завершується масштабною інсталяцією Сімоне Пост, створеною спеціально для цього простору. Вона переосмислює інтер'єр палаццо як солодку, тимчасову архітектуру зі справжніх цукерок, запрошуючи у мить дитячої радості. Роман Хімей та Ярема Малащук, Відкритий світ, 2025, двоканальне відео. Радість, 2026. PinchukArtCentre / Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio Далі виставка слідує за окремими історіями — про втрачені спільноти, про любов, що знаходить нові форми. Лауреатки премії Future Generation Art Prize Ашфіка Рахман ( Головна премія, 2024) та Жанна Кадирова ( Спеціальна премія, 2014) у своїх роботах розповідають про досвіди вимушеного переміщення: витривалість, турботу та відповідальність одне за одного. Жанна Кадирова, Біженці, 2023. / Фото: Фото надані художницею та Galerie Rudolfinum Мерехтлива інсталяція Ашфіки Рахман створена з індуїстських храмових дзвіночків, підвішених на золотих шовкових нитках, вступає у діалог із рослинами, врятованими з розбомблених українських будівель — це інсталяція Кадирової, що формує особливий простір з лайтбоксів та живих рослин, які проходять свій шлях як «біженці», відновлюються та отримують піклування. У відеоінсталяції Ґабріель Ґолаят радість глибоко особиста, часом вона наділяє силою, а інколи сповнена смутку — у новому циклі тривалого проєкту українські солдати та цивільні особи з ЛГБТКІА±спільноти діляться особистими свідченнями. Радість, як спогад і любов, присутня у 39-хвилинному плівковому фільмі Тасіти Дін Якби я була в Адлоні ( 2025), героями якого стали український художник Борис Михайлов та Віта Михайлова, його дружина, співавторка та муза. У фільмі показано одне надвечір'я в однойменному берлінському готелі, відомому своїми зв’язками з інтригами та шпигунством часів Холодної війни. Поруч — інсталяція Джанет Кардіфф та Джорджа Б’юреса Міллера Розмови з моєю матір'ю ( 2023), де телефони стають ниткою, що пов’язує нас із тими, кого вже немає серед нас. Алевтина Кахідзе Радість, 2026. Радість, 2026. PinchukArtCentre / Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio Далі виставка переходить до тем ландшафту й тіла. Роботи Дін, Кахідзе, Урбано, Сая, Ґандера, Шар'єра та Кадана, кожна по-своєму, свідчать про те, як людська присутність залишає сліди та шрами. Від масштабної аналогової фотографії Дін зі столітнім деревом сакури до металевого паростка калини ( Viburnum) Урбано — рослину, яку не торкаються, щоб понюхати чи зірвати — усе тихо розчиняється у простій радості вижити на полі бою. В тому самому виставковому залі розташовано тату-салон Кахідзе, де вона дозволяє відвідувачам буквально залишити на собі слід від виставки й спогад про радість назавжди. Експозиція завершується монументальним малюнком, на якому зображено історичну сцену « тихого рейву», зафіксовану провідним українським художником Нікітою Каданом, де тіла перетворюються на ландшафт, що балансує між зародженням та втратою. Тасіта Дін, Якби я бу_ла в Адлоні, 2025. Радість, 2026. PinchukArtCentre / Фото: Ela Bialkowska, OKNO Studio Виставка представлена Фондом Віктора Пінчука та центром сучасного мистецтва PinchukArtCentre. Теги:   Венеційська бієнале PinchukArtCentre Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter