UA24 — Новини України

Уряд відкрив бізнесу двері в систему протиповітряної оборони. Перші збиті «шахеди» вже зараховані. Але якщо плутати «допуск до системи» з «ринковим правом збивати дрони», відомими за досягненнями стануть не охоронні компанії з ветеранами, а юристи, які потім розбиратимуть кримінальні провадження. Євген Шевченко, CEO фізична охорона, гуманітарне розмінування та захист об'єктів з повітря ХОП SHERIFF Український тил перестав бути тилом ще у 2022 році, але саме у 2025-му держава зробила те, що кілька років виглядало юридичною фантастикою: відкрила бізнесу легальний канал входу до системи протиповітряної оборони. Постанова Кабміну № 1506 від 19 листопада 2025 року, що набрала чинності 22 листопада, дозволила підприємствам незалежно від форми власності створювати власні групи ППО — з радарами, дронами-перехоплювачами, зенітною артилерією і навіть зенітними ракетами. На 17 квітня 2026 року Повітряні Сили офіційно говорять про 19 підприємств, що формують такі групи і про перше зафіксоване збиття реактивного « шахеда» на швидкості понад 400 км/год силами приватної групи. На 30 березня 2026 року офіційно підтверджено 13 уповноважених підприємств у контурі експерименту і кілька збитих ворожих БПЛА типу Shahed та Zala на Харківщині. Цифри маленькі, але прецедент великий. Постанова № 1506 — не ринок збиття дронів і не легалізація приватних збройних формувань. Це вузький воєнний експеримент , у якому держава делегує бізнесу фінансування і частково операторську ланку, але зберігає за собою все, що стосується команди на застосування зброї . І саме від того, чи розуміє це бізнес, який заходить у систему, залежить, чи перетвориться постанова № 1506 на робочу модель цивільно-військового партнерства, чи на серію кримінальних проваджень після першого нещасного випадку. Чому держава відкрила цей канал саме зараз Економічне тло експерименту виглядає так. У лютому 2026 року Світовий банк, ЄС та ООН разом з урядом України оприлюднили п’яту оцінку збитків і потреб RDNA5 . Станом на 31 грудня 2025 року прямі задокументовані збитки сягнули 195,1 мільярда доларів , соціально-економічні втрати — 666,7 мільярда , а сукупна потреба у відбудові на десять років — близько 588 мільярдів доларів , що приблизно втричі перевищує ВВП України за 2025 рік. У 2025 році кількість пошкоджених енергетичних об'єктів зросла на 70% , а залізнична інфраструктура зазнала понад 800 ударів за рік. Це все — конкретний сигнал, що далі ховатися за державним « куполом» приватний капітал не зможе фізично. Фото: SHERIFF Паралельно йшла нормативна підготовка. У червні 2025 року уряд запустив експеримент № 699 щодо добровольчих груп ППО на базі формувань територіальних громад. У липні - експеримент № 881 щодо радіоелектронного прикриття об'єктів критичної інфраструктури. У листопаді 2025-го з’явилася постанова № 1506, яка вивела свій режим з-під дії постанову № 881 і створила окремий контур — корпоративний на додачу до волонтерського. А 2 березня 2026 року постанова № 290 зробила те, що змінило все: дозволила тимчасову передачу озброєння та боєприпасів зі складів військових частин у групи ППО підприємств критичної інфраструктури з можливістю поповнення витрачених боєприпасів за спрощеною процедурою на підставі акта про фактичні витрати. Саме після цього експеримент перетворився з папірця на робочу модель. Тут важлива дата, яку часто плутають. У публічних матеріалах часом фігурує «6 березня 2026» як точка старту приватної ППО. Це некоректно. Постанова № 1506 діє з 22 листопада 2025-го, а 2 березня 2026-го — це лише ключова поправка постанови № 290, яка зробила режим практично придатним. Верхня межа дії експерименту — 22 листопада 2027 року , якщо воєнний стан не припиниться раніше. Після цього координатор, Міністерство оборони України, має подати уряду звіт і пропозиції щодо подальшого нормативного врегулювання. Що насправді відбулося 22 листопада 2025 року Найпоширеніша помилка у прочитанні постанови № 1506 — трактувати уповноваження підприємства як «ліцензію на збиття БПЛА». Текст постанови такої ліцензії не створює і створювати не міг. Юридично група ППО — це структурний підрозділ уповноваженого підприємства , який діє виключно за командами військового командування у межах єдиної системи управління Повітряних Сил, а керівники груп працюють у цифровій системі управління ППО. Міноборони у своєму офіційному роз’ясненні від 19 листопада 2025 року формулює це прямо: «під керівництвом військових командувань». Це юридична кваліфікація моделі. З цього випливає принциповий висновок. Правосуб'єктність компанії в межах постанови № 1506 є похідною, ситуативною і жорстко прив’язаною до чотирьох речей одночасно: статусу уповноваженого підприємства, командних рішень органів ППО, конкретного переліку засобів і конкретних людей у ролі операторів. Як тільки одна з цих чотирьох опор провалюється — наприклад, у власників з’являється санкційний контрагент, або оператор відкрив вогонь без команди, — весь правовий захист зникає і дія перекваліфіковується за статтею 263 Кримінального кодексу як поводження зі зброєю поза передбаченим законом дозволом. «Постанова № 1506 створює не „приватну ППО“. Воно створює державно-керовану приватну спроможність. Бізнес платить, бізнес наймає, бізнес обслуговує — але команду на постріл дає військовий, і тільки військовий» — ключове формулювання, яке слід запам’ятати кожному учаснику експерименту. Постанова встановлює доволі жорсткі вимоги допуску. Підприємство повинно мати або спеціальний дозвіл на виготовлення/придбання/зберігання/перевезення/облік/ використання визначених предметів і речовин, або ліцензію чи декларацію у сфері охоронної діяльності, або бути включеним до електронного реєстру виконавців державних контрактів. Воно не може перебувати під санкціями, мати серед бенефіціарів/власників/керівників осіб з держави-агресора або корпоративні зв’язки з такою державою. Засоби ППО, які можуть застосовуватися, не обмежені «турелями і дронами» — закон прямо включає стрілецьку зброю, безпілотні комплекси, зенітне ракетне озброєння, зенітну артилерію, боєприпаси, радіолокаційні станції та засоби РЕБ . Класова рамка широка. Контур допуску — вузький. Україна — виняток, а не правило Найкорисніший спосіб зрозуміти, наскільки незвичною є українська модель, поглянути, як цю саму проблему вирішують держави, які не воюють. У плані Європейської Комісії з протидії дронам від 11 лютого 2026 року йдеться про підтримку національних заходів, посилення детекції, координацію реагування та оборонну індустріалізацію. Але владні повноваження щодо нейтралізації дронів лишаються в національних режимах. Жодної загальноєвропейської норми, що дозволяла б приватним компаніям самостійно збивати дрони, ані план, ані супутні директиви не створюють і не готують. Якщо спуститися на рівень окремих юрисдикцій, патерн стає ще чіткішим. Фото: SHERIFF Висновок з порівняння жорсткий і важливий для всіх, хто планує бізнес у цій сфері. Українська модель, закріплена постановою № 1506, є однією з найширших відкрито задокументованих моделей залучення приватного сектору до виконання завдань активної протиповітряної оборони у світі . Не у форматі загального ринкового права, а у форматі воєнного експерименту з військовим командуванням. У США приватна особа не може збивати дрони у себе над городом. У Великій Британії не можна навіть глушити частоти без спеціальної ліцензії. У Німеччині це прямо закріплено за державою на рівні авіаційного законодавства. Ізраїль, який зазвичай уявляють як «країну, де кожен може все», має розвинений приватний counter-UAS ринок саме як постачальника технологій державі та бізнесу , а не як суб'єкта самостійного збиття. Що з цього випливає для української компанії, яка вже отримала допуск Міноборони? Дві речі. По-перше, вона працює в одному з найбільш сприятливих нормативних режимів у світі для приватного сектору у сфері протидії безпілотним літальним апаратам ( counter-UAS). По-друге, саме через таку широту можливостей до компанії застосовуються підвищені вимоги щодо обґрунтованості дій: будь-яке відхилення від визначених параметрів миттєво виводить її за межі цієї моделі та переводить у загальний кримінально-правовий режим, який в Україні не є м’якшим, ніж у Німеччині чи Великій Британії. Хто платить і чому це принципово Постанова № 1506 написана так, що первинний фінансовий тягар лежить не на держбюджеті, а на бізнесі. Це прямо прописано в постанові: джерела фінансування — кошти підприємств та інші джерела, не заборонені законодавством. Постанова № 290 додала важливу опцію тимчасової передачі озброєння зі складів військових частин, але це саме передача, з обов’язком повернення і поповненням боєприпасів за спрощеною процедурою на підставі акту про фактичні витрати. Тобто держава дає елементи спроможності , бізнес дає гроші, людей, інженерію, обслуговування і відповідальність . У більш свіжому, але близькому за логікою кейсі - експерименті № 881 щодо РЕБ-прикриття , Міноборони ще наприкінці грудня 2025 року прямо описало модель: оператори критичної інфраструктури власним коштом закупили засоби РЕБ, які потім було передано у безоплатну експлуатацію військовим частинам. Постанова № 1506 — фактично продовження цієї логіки, тільки тепер вже з активним озброєнням. Найкоректніше формулювання економічної моделі звучить так: це не державна програма закупівлі приватної ППО і не приватний ринок збиття дронів. Це нормативний режим допуску приватного капіталу до створення ППО-спроможності під військовим командуванням. І саме тому захист від помилкових очікувань і всередині компанії, і у відносинах з клієнтом, критично важливий вже зараз, на ранній стадії експерименту. Клієнт, який платить, повинен розуміти, за що саме він платить. Він купує не «зону відповідальності, де вже не буде « шахедів», а спроможність, інтегровану в державну систему ППО, яка значно підвищує ймовірність ураження цілі в інтересах конкретного об'єкта . Різниця непомітна на маркетинговій презентації і колосальна на стадії, коли наслідки потрапляння в об'єкт обговорюватимуться зі страховою компанією та слідчим. Сім зон, у яких компанія справді може втратити все Тепер про найменш популярну, але найважливішу частину. Допуск Міноборони — це не страховий поліс. Він захищає компанію рівно настільки, наскільки вона залишається всередині делегованого контуру . Виходячи з тексту постанови № 1506, поправок з постанови № 290, кримінального і цивільного законодавства України, а також практики, на якій будувалися аналогічні режими у Німеччині, Британії і США, ми у SHERIFF бачимо сім ризикових зон, з якими реально стикається кожна компанія на цьому ринку. Фото: SHERIFF 1. Вихід за межі дозволеного контуру озброєння або персоналу Якщо група ППО застосовує засіб, не передбачений рішенням про передачу, або керування здійснює особа, не включена до затвердженого списку, операція з легальної автоматично переходить у площину незаконного поводження зі зброєю. Єдиний ефективний захист у цій моделі - це постійно актуалізований реєстр повноважень: поіменний склад допущених осіб, облік засобів за серійними номерами, належно оформлені акти передачі, змінні журнали чергувань та повний ланцюг контролю з точними часовими відмітками. 2. Неправильна ідентифікація цілі і шкода цивільним Українське цивільне право ( стаття 1166 ЦКУ ) виходить із презумпції відповідальності: шкода підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала, якщо вона не доведе відсутність своєї вини. Кримінально-правовий аспект охоплюється, зокрема, статтею 119 Кримінального кодексу України. Практичний захист у цій моделі будується на жорстких операційних стандартах: підтверджена ідентифікація цілі, визначені безпечні сектори застосування засобів, обов’язкове подвійне підтвердження команди на ураження, повне збереження відео-, радарних і телеметричних даних щодо кожного епізоду, а також проведення внутрішнього розбору після кожного застосування. 3. Friendly fire і конфлікт із державною ППО Інтегрована система — це не лише перевага, а й джерело ризиків. Втрата зв’язку, дублювання команд або неузгодженість секторів можуть призвести до ситуації, коли приватна група починає працювати по тій самій цілі, що й мобільні вогневі групи територіальних громад чи штатні підрозділи ППО. Практичний захист у такій моделі - це технічна й процедурна дисципліна: резервні канали зв’язку, чітко прописані стандартні операційні процедури ( SOP) на випадок втрати зв’язку, автоматичне правило припинення вогню, а також ведення журналу команд із обов’язковими підтвердженнями кожної дії. 4. Санкційний і власницький ризик Поява в структурі бенефіціарів особи, пов’язаної з державою-агресором, означає втрату статусу уповноваженого підприємства з моменту виникнення такого зв’язку. Усі дії, здійснені після цього, автоматично виходять за межі правового режиму експерименту. Захист у цій площині - це постійний контроль прозорості власності: щоквартальне оновлення перевірки партнерів і кінцевих власників компанії, безперервний санкційний скринінг і договірна вимога попереднього погодження будь-яких змін у структурі власності. Несанкціоноване глушіння — це окрема правова зона навіть в Україні. У Великій Британії, як ми бачимо, це прямо криміналізовано як самостійний злочин. У межах постанов № 1506 і № 881 застосування потужних засобів радіоелектронної боротьби підприємством без відповідної військової команди прямо обмежене. Практичний захист — це повна заборона будь-якого несанкціонованого використання засобів глушіння та окрема процедура юридичного погодження для всіх рішень, пов’язаних із використанням радіочастотних компонентів. 6. Міжнародно-правовий статус персоналу Звичаєве міжнародне гуманітарне право ( Rule 6 ICRC ) встановлює, що цивільні особи, які беруть пряму участь у бойових діях, втрачають захист від нападу на час такої участі. При цьому участь у бойових діях не дає їм імунітету від внутрішнього кримінального переслідування. Це означає, що статус оператора приватної групи ППО має бути не просто « фактичним», а задокументованим у контрактах, наказах, навчальних матеріалах, документах для клієнта — як оборонна роль у межах державної системи захисту. Інакше міжнародний ризик блискавично трансформується у внутрішній: трудові спори, виплати у разі поранення, відмови страховиків. 7. Договірний і страховий вакуум За загальним правилом українського цивільного права майнова шкода відшкодовується в повному обсязі. Якщо у компанії немає окремого страхування відповідальності перед третіми особами з покриттям воєнних ризиків, страхування відповідальності роботодавця перед персоналом, страхування професійної відповідальності та протоколу, за яким клієнт включається як додатково застрахована особа, — будь-яка шкода третій особі стає прямим фінансовим ударом по компанії, а в окремих випадках і по особистому майну керівника. Найдорожчий актив компанії в режимі постанови № 1506 — не зброя і не радар. Це архітектура доказової бази: вибудувана система, яка після кожної дії дозволяє підтвердити, що вона відбулася в межах наданого дозволу, у правильному ланцюзі команд, із належною ідентифікацією цілі та повним пакетом телеметрії, відео і журналів зв’язку. Усе інше — лише інженерія, яка окуповується тільки за наявності такої архітектури. Від постанови № 1506 до повоєнного ринку безпеки Тепер найважче і найцікавіше: куди це все рухається після 22 листопада 2027 року, коли експеримент має завершитися або трансформуватися. Тут варто перейти від постанови № 1506 до значно ширшої дискусії, яку давно й послідовно піднімає народна депутатка Галина Янченко , — про легальну рамку для приватних військових та охоронних компаній . Її теза проста: світовий ринок таких послуг оцінюється у 200 мільярдів доларів на рік, Україна має унікальний бойовий досвід, а її ветерани вже масово найманцями працюють у структурах США, Британії, Франції та Німеччини — лише без української легальної рамки і з виведенням економічних та політичних дивідендів за межі країни. Янченко підкреслює, що в більшості європейських країн ПВК існують саме у формі охоронних компаній з розширеними функціями , з обмеженнями щодо застосування сили, особливо за кордоном. Німеччина, Італія, Іспанія дозволяють лише охоронні функції, а Швейцарія від 2013 року заборонила участь своїх компаній у збройних діях за кордоном. Велика Британія, Франція з її Defense Conseil International, Сполучені Штати з Academi і DynCorp — побудували індустрію, у якій бойові операції становлять не основну, а швидше « третю-четверту» функцію, поступаючись розвідці, навчанню, охороні дипломатичних місій, розмінуванню і захисту критичної інфраструктури. І ось тут постанова № 1506 виявляється не епізодом, а пілотним проєктом значно більшого порядку . Якщо подивитися на функції, які виконуватимуть приватні групи ППО протягом 2026−2027 років: інтеграція в державну систему ППО, операторська ланка, обслуговування зенітних і радіоелектронних комплексів, аналітика, перехоплення безпілотних літальних апаратів, навчання, управління післяінцидентними процесами — стає зрозуміло, що це той самий патерн, з якого виросли G4S, DCI і кілька десятків міжнародних охоронних компаній з оборонним розширенням. Тільки в Україні цей патерн проходить бойову обкатку в режимі реального часу і в нормативному контурі, що його не мала жодна європейська країна на старті своїх ринків. Якщо до листопада 2027 року держава встигне зробити дві речі - інституціоналізувати найкращі практики постанови № 1506 і ухвалити окрему рамкову модель приватних охоронних компаній з розширеними функціями ( як це зробила Британія своїм Private Security Industry Act 2001 року), — Україна отримає унікальне вікно для перетворення воєнного експерименту на постійну індустрію з експортним потенціалом. Постанова № 1506 — це не кінцева точка регулювання. Це перша вправа у значно ширшій реформі, у якій на горизонті 2027−2030 років має постати повна нормативна рамка приватних охоронних компаній з розширеними функціями. Індустрія, у якій Україна може стати не учнем, а вчителем. Що відрізняє професіонала від маркетингу Український тил дійсно перестав бути тилом, і збитки в 195 мільярдів доларів — це лише задокументоване мінімальне нижнє значення. Постанова № 1506 і поправка № 290 створили робочу модель, яка вже принесла перші збиті «шахеди», включно з реактивними. Інвестиційний інтерес до цього ринку зростатиме, маркетингові меседжі також і саме тут починається небезпечна зона. Професіонал у цій сфері відрізняється від маркетингу за п’ятьма ознаками. Він не продає клієнту « гарантоване небо», а продає інтеграцію в державну систему ППО і вимірюване зниження ризику. Він не ховається за тезою « ми працюємо під ЗСУ, тому за все відповідає держава», а окремо вибудовує архітектуру доказової бази, тому що знає: в українському цивільному праві шкода відшкодовується тим, хто її завдав. Він не плутає допуск з ліцензією, а ліцензію з правом застосування. Він знає міжнародний контекст і може чітко пояснити клієнту, чому в Британії не можна навіть глушити дрон, а в Україні можна, але тільки в одному дуже специфічному режимі. Бізнесу, який вибирає партнера для захисту своїх об'єктів у режимі постанови № 1506, я раджу одне: ставте партнеру не запитання « скільки коштує», а запитання « покажіть мені вашу архітектуру післяінцидентного аналізу». Відповідь на друге питання — це і є ціна першого. Євген Шевченко — CEO трьох взаємопов'язаних напрямів Холдингу SHERIFF: фізична охорона, гуманітарне розмінування і захист об'єктів з повітря. Компанія супроводжує підприємства критичної інфраструктури на всіх етапах допуску до системи — від нормативної підготовки до побудови архітектури доказової бази та інтеграції в державну систему ППО під керівництвом військових командувань. Теги: Sheriff ППО Охорона Постанова № 1506 Безпека Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter