Почесний вихід з війни. Першим ударив Трамп, але чому поки що виграє Іран

Директор Центру близькосхідних досліджень Давайте разом із вами спробуємо подивитися на позиції сторін напередодні переговорів в Ісламабаді ( за умови, що вони відбудуться) з точки зору стратегічних ігор Що важливо для участі в таких іграх: перш за все — стати гравцем, тобто здобути суб'єктність. Друге — залишитися у грі, тобто зберегти свою суб'єктність попри все. І третє — виграти гру, іншими словами — посилити свою суб'єктність до рівня, коли стратегічний результат вважається позитивним. США, без сумніву, є ключовим гравцем і ніколи не виходили з гри. Вони залишаються у грі, але по ходу « вистави» доводиться переформатовувати саму гру — змінювати цілі постфактум і називати це «перемогою». Це ознака того, що свою суб'єктність Вашингтону довелося захищати, а не розвивати. Це означає, що стратегічний результат поки що не є позитивним . Іран, у свою чергу, став не просто гравцем — він нав’язав свою суб'єктність силою. Режим вистояв, ядерна програма вціліла, протока залишається під контролем. Для Тегерана залишитися у грі — це і є головне досягнення кампанії. Тегеран зберіг суб'єктність попри удари по інфраструктурі, загибель попереднього Верховного лідера і командирів КВІР. Це надзвичайна інституційна стійкість. Якщо майбутня угода зафіксує навіть частину іранських вимог — стратегічний результат буде позитивним. Хезболла тут — цікавий окремий кейс. Технічно вона гравець, але її суб'єктність повністю похідна від Ірану. Це робить її унікальним випадком: інструмент, який прагне стати актором. Саме тому Іран так наполягає на включенні Лівану в будь-яку рамку угоди — легітимізація Хезболли як регіонального актора є частиною іранської стратегічної страховки, а не проявом солідарності. Ізраїль був ініціатором кампанії, але опинився поза переговорами, які визначають її результат. Суб'єктність на полі бою є, а суб'єктності за столом переговорів — немає. Звідси завдання — залишитися у грі через Ліван. Але це вимушена гра на єдиному фронті, де ще є можливість впливати на події. Ганц це розумів, коли формулював свої три умови — це спроба повернути суб'єктність через публічну фіксацію вимог. Наразі стратегічний результат для Ізраїлю скоріше негативний: він ризикує опинитися в ситуації, де угода між США та Іраном буде укладена без врахування його ключових інтересів. Для Ісламабада стати гравцем є головною метою. І це вдалося, нехай навіть ціною конфузу з драфтом. Відкритим залишається питанн: чи вдасться залишитися у грі. Якщо переговори провалюються — Пакистан втрачає і статус, і репутацію. Якщо вони будуть успішними — він закріпить за собою роль регіонального медіатора. Павло Клімкін Красивий вихід з війни — це суперескалація. Яку позицію зайняв Путін Найцікавіший парадокс: єдиний гравець, який послідовно проходить всі три рівні — стати, залишитися, виграти — це Іран. І він робить це не за рахунок сили, а за рахунок стійкості та чіткості цілей. США мають силу, але розмиті цілі. Ізраїль має цілі, але втратив суб'єктність у ключовому форматі. Пакистан має амбіції, але похідну суб'єктність. Іран має чіткі мінімальні цілі — і саме тому виглядає найбільш суб'єктним гравцем попри найбільші матеріальні втрати. Занадто теоретично? Добре, ось вам ще один стратегічний фрейм — асиметрія витрат і переваг. США та Ізраїль вели дорогу кампанію з чіткими цілями: зміна режиму ( артикульовано Ізраїлем), знищення ядерної програми, роззброєння проксі. Жодна не досягнута. Іран витримав удар і зберіг головне. У теорії ігор це називається negative-sum war with asymmetric outcomes — війна з від'ємною сумою та асиметричними результатами: обидві сторони зазнали втрат, але одна втратила значно більше відносно своїх початкових цілей. Тімоті Снайдер Трамп готує держпереворот. П’ять небезпечних сценаріїв Іран застосовує класичну стратегію слабшого гравця проти сильнішого — не перемогти, а вижити й виснажити противника. Маоїсти називали це «затяжною народною війною», реалісти — cost-imposition strategy ( стратегія нав’язування витрат). Суть: змусити противника платити ціну, яка перевищує його готовність терпіти. Іран продовжує контролювати Ормузьку протоку, озброює проксі, калібрує удари — але не переходить поріг, який вимагав би тотальної відповіді. Це escalation dominance at the lower rungs of the ladder — домінування на нижчих щаблях ескалації за Германом Каном. Іран не найсильніший гравець, але він найкраще контролює темп та інтенсивність. Вашингтон опинився в класичній commitment trap ( пастці зобов’язань): відступити — значить підірвати довіру до майбутніх погроз; залишитися — значить продовжувати дорогу кампанію без досяжних цілей. Саме тому Трамп шукав « почесний вихід» через пакистанський субпідряд. Найточніший стратегічний опис поточного моменту: Іран іде в Ісламабад не як сторона, що шукає угоди, а як сторона, що фіксує результати. Це bargaining from a position of achieved deterrence — ведення переговорів із позиції досягнутого стримування. Стримування вже спрацювало, тепер треба легалізувати його дипломатично. Головний парадокс цього етапу війни у стратегічних термінах полягає в тому, що стратегічно виграє той, чиї мінімальні цілі збігаються з реальністю, а максималістські цілі противника виявляються недосяжними. Текст опубліковано з дозволу автора Теги:   мирні переговори Пакистан Ігор Семиволос війна США в Ірані Хезболла Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter