Класична пастка. Про стратегічний глухий кут в іранській війні

Директор Центру близькосхідних досліджень І яке табу зламала блокада Ормузької протоки На тлі провалених переговорів, подвійної блокади та стратегічного глухого кута в іранській війні змушений повторювати: «Стратегія повинна передувати діям». До лютого 2026 року закриття Ормузу було елементом стримування — загрозою, яка мала цінність саме тому, що її ніколи не застосовували. Як тільки табу було зламано і ринки, страхові компанії та флоти відреагували — ця карта назавжди змінила свою природу. Вона більше не є «ядерною кнопкою», яку страшно натиснути. Вона стала інструментом, який уже використали й пережили. Тепер Іран має доведену здатність, яку раніше позиціонував лише як теоретичну загрозу. Іранський режим набув нових ознак, і за своєю суттю це новий режим — Ісламська республіка 3.0. У чомусь Трамп правий, коли говорить, що він «змінив режим». Проблема в тому, що не в кращий бік. Парадокс консолідації тут проявляється в тому, що хоча військовий та економічний тиск зазвичай має послаблювати систему, у цьому випадку він дав « оновлене відчуття мети». Це не новий феномен: так працювала іранська система з 1980-го по 1988-й, так було у 2019-му після вбивства Сулеймані та після ударів по ядерних об'єктах у 2025-му. Зовнішній тиск активує механізм «облогової ментальності», який консолідує базу режиму навколо ідеї виживання. Але « 3.0» — точне визначення ще й тому, що це не просто та сама система під більшим тиском. Це система з якісно новим керівництвом: КВІР як домінуючий актор, Моджтаба Хаменеї як потенційний спадкоємець — і з новою операційною рамкою: готовність ескалювати й готовність говорити одночасно. Іран дуже добре рахує витрати та вигоди — просто його функція корисності інша, ніж у раціонального актора західної системи. Виживання режиму важить більше за добробут населення. Ідеологічна легітимність важить більше за економічну ефективність. Це не відсутність розрахунку — це інший розрахунок. Ця різниця принципово важлива практично: якщо розрахунок є, то він піддається впливу. Якщо його немає — немає і переговорного простору. Можна погодитися з цілою низкою експертів, які стверджують, що США зараз перебувають « у гіршому становищі», ніж до початку війни. Раніше США та Ізраїль могли погрожувати ескалацією як важелем тиску. Але зараз ескалація вже відбулася — і Іран вижив, закрив протоку й отримав нові важелі. Погроза « ми вдаримо ще раз» тепер звучить менш переконливо, бо перший удар не досяг декларованих цілей. Це класична пастка ескалаційної логіки: кожен наступний крок вгору або потребує ще більших ресурсів, або демонструє неспроможність. Іран це розуміє — звідси і нова готовність до розмов паралельно з готовністю до ескалації. Те, що «срібної кулі» у цій війні немає, здається, зрозуміло всім зацікавленим сторонам. Але залишається відкритим питання: яка архітектура угоди дозволить кожній стороні подати її своїй аудиторії як перемогу? Для США — «ми зупинили ядерну програму». Для Ірану — «ми вистояли, закрили протоку і тепер отримуємо гарантії». Ця асиметрія у визначенні «успіху» і є реальним переговорним простором — якщо хтось зуміє його використати. Текст опубліковано з дозволу автора Теги:   Ормузька протока Ігор Семиволос війна США в Ірані КВІР Іран Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter